Ще один шанс на щастя
Ярина прокинулася з особливим почуттям. Сьогодні їй виповнилося вісімнадцять. Вона відчувала, що цей день буде неповторним. У грудях уже співало, передчутуючи дива, і найбільше їй хотілося персня — витонченого, з крихітним діамантом.
— З днем народження, донечко! — у кімнату увійшли батьки. Мама тримала у долоні маленьку коробочку, а тато сяяв від щастя.
Ярина зірвалася, розкрила коробочку й, затамувавши подих, наділа перстень на палець.
— Він чудовий… Дякую вам! Але ж він, мабуть, дуже дорогий…
— Ти в нас одна, Яринко. На такий день нічого не шкода, — посміхнувся батько.
— І це ще не все, — підморгнула мама. — Ми з татом вирішили: раз у нас відпустка, а в тебе канікули, їдемо на море. Все вже зібрано, валізи в авто!
Ярина не вірила своєму щастю. Море! Сонце! Купальники! Подруги позаздритимуть — особливо Марічка, яка завжди хвалилася своїми подорожами.
Дощ за вікном вже вщух, коли сім’я виїхала за місто. На трасі було багато машин. Ярина дивилася у вікно, мріючи про те, як повернеться засмаглою та щасливою…
А потім — темрява.
Вона очутилася в білій палаті. Все тіло боліло, кожен рух відчувався як удар. Коло неї схопилася жінка у халаті, підкладаючи подушку.
— Тихше, рибонько… Не рухайся. Зараз покликаю лікаря.
Ярина ледве поворушилася. І тут же — жахливий страх.
— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!
Лікар похилого віку в окулярах сів поруч. Він був спокійний і суворий.
— Ярино… Сталася аварія. Ваш автомобіль зіткнувся із вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.
Світ завалився. Тіло пройшла не біль — пустота. Ярина не вірила. Ні, її тато не міг… Він завжди їздив обережно…
Але слова лікаря виявилися правдою.
Минали дні. Ярина лежала під крапляницями, і кожного разу, засинаючи, кликала батьків. Одного разу лікар сів біля її ліжка і тихо сказав:
— Ярино… ти перенесла дві важкі операції. Ми тебе врятували. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…
Це був другий удар. Глибокий, як ніж у серце.
Після виписки виявилося: з родичів — лише бабуся по батькові, і та живе в закарпатському селі, хвора й самотня. З близьких — тільки подруга Марічка, та й та, здавалося, приходила більше з почуття обов’язку. Кілька разів вона приходила з хлопцем на ім’я Богдан, з яким Ярина гуляла в парку. Але незабаром він зник.
А одного разу Марічка прийшла не одна — з Олегом. Той відразу звернув увагу на Ярину. Її мовчазність, серйозний погляд. І коли дізнався про трагедію, захотів стати для неї опорою.
Він почав зустрічатися з нею частіше. Іноді без Марічки. Гуляли удвох. Ярина оживала. Вперше за довгий час сміялася. І боялася: як би не образити подругу. Вирішила поговорити.
— Марічко… Пробач, якщо ображаєшся через Олега…
— А ти, якщо я ображена, кинеш його? — холодно посміхнулася та.
Ярина збентежилася:
— Та ні, я… просто не хочу втратити тебе.
Марічка кивнула, але в очах у неї засіла злість.
— Ця каліка… А Олег ще й віриться. Я б їх ніколи не знайомила, знай я, чим усе обернеться…
Олег ніби не помічав шрамів Ярини. Він бачив лише її очі. Приносив квіти. Говорив, як сильно її кохає.
І Ярина розквітала. Але страх не відпускав. Одного разу вона вирішила зізнатися Марічці:
— Лікар сказав… я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…
— Звичайно, скажи, — зі штучною турботою кивнула Марічка. — Він має право знати…
Насправді Марічка одразу побігла до Олега. Усе розповіла — у своїй манері.
— Ярина не зможе народити. Не знаю, чи скаже вона тобі сама… але ти повинен розуміти, з ким зв’язуєшся.
Олег мовчав. Дивився на неї довго. Потім сказав лише одне:
— Дякую. Більше нічого не маєш говорити.
І пішов.
Ярина чекала його вдома. Ходила по кімнаті, збиралася з духом.
Коли він увійшов, вона промовила з тремтінням:
— Мені потрібно тобі дещо сказати…
Він підійшов і обійняв:
— Не треба. Я все знаю. І люблю тебе. Все одно.
Вона навіть не встигла запитати, звідки він дізнався. Важливим було одне — він поруч.
Весілля було скромним, але щасливим. А потім одного дня він сказав:
— Давай візьмемо дитину з дитбудинку?
Вона розплакалася. Це було її порятунком.
Так у них з’явилася Настунька.
Дівчинка росте улюбленицею. Ярина балує дочку без міри. Все — найкраще. А коли Настя пішла до школи, Олег почав хвилюватися.
— Ти не бачиш? Вона не вчиться. Маніпулює тобою…
— Усі дівчата фарбуються, — махнула рукою Ярина. — Не чіпляйся.
Настя хитрила. Ховала телефон, робила вигляд, що вчить уроки.Однак одного разу, коли Настя знову почала вигадувати виправдання, Ярина раптом побачила в її очах ту саму холодну лукавість, що колись була у Марічки — і серце їй стиснулося від болю та розуміння.
