— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялися завжди бути чесними?.. Маю тобі щось сказати: я закохався. В іншу. Пробач, але я йду. Вона — та сама, з якою хочу постаріти. Вона особлива, вона як… як Чорне море влітку. Ці почуття — вони справжні, величезні, як степ!
Коли Богдан говорив це, очі його сяяли, ніби він виграв у лотерею. А Олена стояла навпроти, тримаючись за стілець, щоб не впасти.
— Ти в собі, Бодь? Яка ще любов усього життя? А я — хто? Пам’ятаєш, що в нас донька? Півтора року, Бодь. Півтора. Я вдома сиджу, не працюю, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом злітаєш у небеса і вирішуєш жити за почуттями?
— Оленко, я… — він спробував щось додати, але, наче втікаючи від реальності, сховався у ванній з телефоном. Мабуть, спілкувався зі своїм «степом» через месенджер.
Ввечері Олена ридала, пригортаючи сплячу Софійку. Ніч не закрила очей, а вранці, натягнувши хвоста і швиденько зібравши дитину, пішла до свекрухи.
— Оленко, ну що ти. Треба було міцніше чоловіка тримати. Ходиш, як жебрачка — хвіст нечесаний, светр старий, а потім дивуєшся, що чоловік пішов. Зараз інші часи — все швидко, миттєво. Ось і Богданко не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, від кого чоловік пішов, і не остання. Приводь Софійку, допоможу, якщо що. А ти дивись — і собі когось знайдеш, — махнула рукою Наталя Іванівна, ніби йшлося не про сім’ю, а про застарілий рецепт.
Олена ішла додому, відчуваючи, як усередині в неї щось померло. Надія. Ілюзії. Мрії. Все.
Вона плакала ще три дні. А потім підвелася, витерла обличчя і зробила головне: подала на аліменти. Заразом — на розлучення. Годі жити в ілюзії, що ще можна все виправити. Нехай Богдан тепер отримує ту свободу, яку так хотів.
Свекруха інколи допомагала, але це більше нагадувало жалюгідні подачки. Пачка підгузків — ніби благословення, тисяча гривень на «цукерки» — з важливим виглядом. Мама Олени жила в іншому місті, надсилала трохи грошей, кожного разу стогнучи по телефону, як усе несправедливо. Олена слухала, стискала зуби і йшла далі.
Минув рік. Вона влаштувала Софійку до садочка, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе вляглося. Олена звикла. У новому житті було щось гарне: свобода, ясність, відсутність брехні. Іноді вона дивилася на батьків у садочку, п’яних, злих — і думала: «Дякувати Богу, що я сама».
А потім одного разу свекруха подзвонила:
— Оленко! Радість у нас! Богданко батьком стане, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі та дитині, — пробурмотіла Олена. І, на власний подив, зрозуміла — не болить. Отже, переболіла.
А через тиждень — новий дзвінок. І на тому кінці — істерика.
— Оленко! Лихо! Богданко в аварію потрапив! У реанімації! Його Renault — на смітник, сам ледве живий залишився. Інвалід тепер. Горе нам…
Олена замовкла. Їй стало шкода. Все ж таки батько її дитини. Вони жили разом. Але шкода — це не причина все забути. І вже точно не причина знову влізати в те життя.
Та вже через пару днів пролунав новий дзвінок:
— Олено, ти зобов’язана забрати Богдана додому. Доглядати за ним, лікувати. Я допоможу, чим зможу. Треба його витягнути, Оленко!
— Я зобов’язана? Звідки?
— Та ви ж майже чоловік і дружина. ТількиМинуло ще кілька років, і Олена, сміючись дитячому сміху Софійки, нарешті зрозуміла, що справжнє щастя нікуди не йшло — воно весь цей час було поруч.
