Сині очі зі сну
Олег не знав ні маминих обіймів, ні батькового голосу. Його пам’ятали лише сірі коридори та тихі кроки виховательок. Наче він народився не в жінки, а прямо в стінах полтавського дитбудинку. У інших були уривки спогадів — колиска, запах парфумів, теплі долоні. У нього — лише холод пластмасових іграшок і дзюрчання води у умивальнику.
Але вночі все було інакше.
Уві сні до нього приходила жінка. Вона сідала поряд, обіймала, гладила по голові й шепотіла щось добре. В неї були очі — як весняне небо після дощу: чисті, блакитні, безкінечно рідні. Він прокидався і довго лежав, вдивляючись у стелю, боячись ворухнутись, аби не розігнати тепло того сну. Весь день після цього він мовчав, але не був похмурим — наче частка її ласки лишалася з ним.
У реальності ж все було не так. Щодня у дитбудинок приходили «гості» — потенційні батьки. Діти виряджалися, вчили віршики, ліпили на обличчя напружені посмішки. Вони пробивалися до уваги, штовхалися, перебивали одне одного. А Олег стояв осторонь. Він не витанцьовував, не всміхався, не випрошував поглядів — він чекав. Не першого-ліпшого. А саме ту жінку з очима зі сну.
— Олежечку, ну посміхнися, ну будь ласка! — благала вихователька.
Але він лише уперто хмурив чоло й відвертався. Він знав, що не піде з чужими. Він впізнає її — ту, що йому сниться.
Одного разу у дитбудинок приїхала делегація — на ювілей закладу. Камери, фотографи, купа незнайомців. Олег, як завжди, сів у дальньому кутку, щоб не заважали. Та раптом зупинив погляд на одній жінці. Висока, струнка, з короткою стрижкою і тією самою — до мурашок знайомою — посмішкою. А очі… ті самі! Йому перехопило подих.
І раптом — вона подивилася прямо на нього. Їхні погляди зустрілися, і він вперше в житті… усміхнувся.
Вихователька випустила чашку з чаєм. За шість років у дитбудинку Олег ніколи не усміхався. А тут — зненацька, сам, щиро й без натяку.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Він не відводив очей. Слухав, сміявся, розпитував. І не боявся. З нею було так само, як у його снах — легко, безпечно, по-справжньому.
Потім вона почала приходити до нього. Без камер, без делегацій. Приносила книжки, вони гуляли подвір’ям, обговорювали хмари та міста, де вона бувала. А потім зникла. На цілий місяць. Олег не питав у вихователів — боявся почути, що вона більше не повернеться.
Та вона повернулася. Прийшла у простій куртці, без макіяжу. І сказала:
— Олеже, я забрати тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Він не повірив. Думав — сниться. Шпигав себе — болить. Значить, правда. Він не промовив ані слова, просто обійняв її. Довго. Мовчки. Так, як тільки він умів.
Пізніше вона познайомила його з чоловіком. Той був простим і добродушним, одразу прийняв хлопця як рідного. Разом вони почали життя з нуля. Перший торт у новій квартирі. Перша поїздка у ліс. Перший вечір, коли не треба було засинати під чужий кроки у коридорі.
Олег більше не повертався у дитбудинок. Тільки іноді, проходячи повз дзеркало, вловлював себе на думці, що в його очах з’являється той самий блиск — блакитний, теплий, як у неї. Його нової мами. Справжньої.
