**Очікування щастя**
Кажуть, що чекати на щастя краще, ніж його отримати. Бо поки ти чекаєш, сподіваєшся, приміряєш на себе – вже щасливий. А мить, коли воно приходить, така коротка. Не встиг насолодитися, зрадіти – а воно вже звичайне, повсякденне. І знову починається очікування…
У Богдана Коваленка було все: квартира у Києві, авто, непогана робота з гарною зарплатою, дружина Оксана – вродлива й розумна жінка. Вони познайомилися ще в школі. Перше кохання переросло у сім’ю, попри всі перепони.
А ще в них була чотирирічна донька Мариночка – його сонечко, радість і гордість. Богдан обожнював її.
Чого більшого треба? Живи та радуйся. Але людина влаштована так: коли є все, хочеться ще більшого.
З дружиною вони за роки звикли одне до одного, розумілися без слів – іноді досить було погляду чи мовчання. Страсті вщухли, стосунки стали спокійними, передбачуваними.
Вранці Богдан випивав чашку міцної кави, яку Оксана готувала йому після душу, одягав випрасувані сорочки, що пахли свіжістю, ніжно цілував дружину в щоку та їхав на роботу на своєму «Фольксвагені».
Ввечері його чекав смачний вечеря. У вихідні вони їздили на шашлики до батьків у село, а взимку каталися з гірки. Так, Богдан був вдячний долі за все. Рідко в кого життя складається так добре й легко.
Але одного разу в офісі з’явилася нова співробітниця – молода, свіжа, з чорними, трохи розкосими, немов у лані, очима. Її звали Мар’яна. Мар’яна Шевченко. Мар’яночка. Ім’я – ніби пісня. Чи то її очі, чи мелодійність імені, чи бажання чогось нового, незвіданого – але вона вразила Богдана. Він раптом зрозумів, що чекав саме її. Серце затріпотіло передчуттям щастя.
Тепер він ненароком стикався з нею біля кавомашини, у коридорі, у кафе під час обідньої перерви. І відчував – вона теж шукає зустрічей. Тож Богдан вирішив допомогти долі.
Одного ранку, під’їхавши до офісу, він не виходив з авто, чекаючи, поки побачить Мар’яну, яка йшла легкою ходою. Коли вона наблизилася, Богдан вийшов і ніби випадково зустрів її біля дверей. Ввічливо відкрив двері, пропускаючи її вперед.
У ліфті він крадькоса розглядав її. Іноді ловив її мимовільні зацікавлені погляди. Але поговорити не виходило – офіс був великий, ліфт ніколи не бував порожнім.
Та одного разу вони поїхали на восьмий поверх удвох. Богдан запитав, як їй на новій роботі, пожартував про погоду, розпитав про плани на вихідні. Вона посміхалася, дивилася трохи іронічно.
Так минула осінь, настала зима. Перед Новим роком був корпоратив. Богдан покладав на нього великі надії. Адже додому можна було повернутися пізно – дружина не дорікала б йому.
Вечір він не спускав очей з Мар’яни. Коли почалися танці, першим запросив її. Коли притулив до себе, серце закалатало, а по тілу пробіг мороз – ніби у шкільні роки, коли вперше танцював на вечірці з Оксаною. Мар’яна дивилася на нього своїми чорними очима – і в їхньому погляді було все.
Розігріті танцями, вони вийшли у коридор провітритися. Богдан запропонував втекти з вечірки. Мар’яна погодилася без вагань. Вони одяглися й вибігли на вулицю, сміючись.
Охоронець сумно спостерігав за ними. Його не запросили на свято, а він сидів у своїй тісній кімнатці біля турнікету. Ніхто й не подумав принести йому келих шампанського чи коробку цукерок. Він зітхнув і повернувся до розгадування кросворду.
А Богдан із Мар’яною йшли містом, балакаючи про все на світі. Він уникав теми свого шлюбу, а вона робила вигляд, що її це не цікавить.
З нею було легко й весело. «Пощастило, пощастило…» – дзвеніло у серці Богдана в такт крокам по снігу.
Він уже втомився і шкодував, що залишив авто біля офісу.
– Признайся, Мар’яночко, ти живеш аж за містом? – запитав він нарешті.
– На самій околиці, у новобудовах, – легко відповіла вона. – Я теж втомилася. Давай викличемо таксі.
Біля її будинку Богдан не поспішав відпускати таксі. Тверезий розум нагадував, що треба додому – щоб встигнути прочитати Маринці казку. Але Мар’яна запросила його на каву. «Хвилин на п’ятнадцять», – подумав він і згодився.
До кави справи не дійшли. Вони опинилися в її ліжку.
Коли Богдан підійшов до вікна, за шибкою була непроглядна темрява – ні зірок, ні вогнів. Вид захоплював дух. Мар’яна теж підійшла, і йому здалося, що вони – одні у Всесвіті, немов ширяють над засніженим містом. Серце сповнилося щастям.
Але треба було йти. Він прийняв душ, одягнувся й довго прощався, обіцяючи, що розлука буде короткою. Потім викликав таксі й поїхав до офісу. ДімАле зараз Богдан розумів, що справжнє щастя було з ним весь цей час – у домі, де його чекали теплі обійми Оксани і сміх Маринки.
