Свекруха мало не зруйнувала наш шлюб через свою нав’язливу бажаність.
Ми з Олесею одружились без зайвої помпи, скромно, по-домашньому, як і мріяли. Потім влаштували собі невеличкий, але душевний медовий місяць, а далі повернулися до звичайного життя, наповненого любов’ю та надією. Півроку ми насолоджувалися один одним, аж поки у наше щастя не почала втручатися Марія Гнатівна — мати Олесі.
Спочатку її приїзди були рідкісними, майже незамітними. Заходила ненадовго, приносила щось смачне, оглядала кутки, наче перевіряла — чи все гаразд. З часом її візити стали нав’язливішими. Вона затримувалася довше, з’являлася несподівано, іноді навіть без попередження. Свої вторгнення пояснювала просто: «Ви обидва працюєте, хочу допомогти. Підмету, зварю борщ — вам же легше». Здавалося, турбота, та щось підказувало, що це лише привід.
Олеся мене заспокоювала: «Мама швидко втомиться, це у неї тимчасово». Я вірив, сподівався, але ставало лише гірше. Свекруха поводилася так, наче це її хата: переставляла речі, критикувала наш спосіб життя, а згодом взагалі почала приходити без дзвінка — із запасним ключем, який, мовляв, «на всяк випадок» дав йому Олеся ще до весілля.
Єдиним порятунком були вихідні. Принаймні суботу й неділю я міг провести із дружиною без нагляду. Та й це тривало недовго. Марія Гнатівна почала з’являтися рано вранці, немов спеціально. Іногда я затримувався на роботі, лише б не йти додому, де кожен день перетворювався на іспит. У вихідні їздив до батьків або до друзів. Олеся відмовлялася їхати, посилаючись на справи. Я розумів — справа у матері.
Між нами почала зростати невидима стіна. Я почувався чужим у власній хаті, наче жити втрьох — це норма. Коли я намагався поговорити з Олесею, вона, здавалося, погоджувалася: «Так, треба щось вирішувати…» Та нічого не мінялося. Матір як і раніше господарювала, а дружина ніби розривалася між двома світами — нашим і материним.
В якийсь момент я почав думати про розлучення. Ще молоді, можна було почати знову, без цього задушливого втручання. Та страшно було визнати це навіть собі. Надія ще теплішала — може, все налагодиться?
Останньою краплею стала неділя. Ще було темно, коли у двері постукали. Я відчинив — Марія Гнатівна. Без «доброго ранку», без вступів — одразу з докорами: «Ви ж не сім’я! Вже майже рік разом, а досі без дітей! Я ж для вас стараюся — прибираю, готую, щоб ви не блукали, а ти, зяте, усе літаєш по друзях, а донька вдома нудиться. Може, хоча б дитину враз заведете?!»
Я мовчав, стиснувши зуби. Потім не витримав:
— А як ми, на вашу думку, заведемо дитину, якщо ви постійно тут? Я що, повинен кохатися у вашій присутності? Дякую за турботу, але далі — без вас.
— Нічого ви без мене не зможете! — кричала вона. — У моїх подруг уже правнуки є, а я все чекаю на онуків!
Олеся спробувала втрутитися, але мати різко її перебила: «Ти ще не виросла, щоб менеОлеся дивилася на матір, і в її очах я вперше побачив не страх, а рішучість.
