**Щоденник**
Може, ти йому ще труси пратимеш? Шкарпетки? Дорослий же чоловік, ну й біс із ним! Хай сам справляється, — докірливо кинув Олег, коли Оксана надягала куртку.
Його слова звучали без прямої злости, але холод у голосі був таким різким, що вона на мить завмерла. Опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, ти просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
Почулися кроки. Олег зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову самотність. А вона мчить до свого батька…
Біля під’їзду лежав сніг. Не той, який радує око під Новий рік, білий і пухнастий. Ні, цей вже здавався під натиском березневого сонця — не танув, а перетворювався на каламутну кашу під ногами.
Оксана сіла в авто і на мить притулила лоб до керма. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Її батько колись обожнював їх. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Олег не завжди був таким буркотливим. Коли вони щойно одружилися, він був легким, уважним, турботливим. Її зворушувало, як він метушився, коли доглядав за нею та дітьми.
Але з народженням другої дитини та зростанням витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ ділиться на своїх і чужих. За свою «зграю» він бився до кінця, а от будь-яке втручання ззовні сприймав майже як напад. Допомога чужим, на його думку, була слабкістю.
Спочатку Оксані це навіть подобалося. Потім вона намагалася переконати себе, що це його спосіб кохати. А тепер, коли «чужим» став її батько… Вона не знала, що робити…
— Я виїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала мати.
Так спокійно, наче йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски для ванни. Для Оксани це стало несподіванкою, хоча все назрівало давно.
— От, здавалося б, нормальний чоловік. Але в нас нічого не вийшло, — скаржилася мати подрузі.
— Та ти просто примхлива. Не п’є, не б’є — і то добре, — махнула рукою та.
— Невже це все, що потрібно для щастя? Ні, Галю. Має бути близькість. А в нас яка близькість? Він увечері біля комп’ютера, я поруч в’яжу, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо. Ані з дому витягти, ані розговорити.
Після розлучення мати наче скинула важкий тягар. Пішла на танці, освоїла комп’ютер, який колись зневажала, завела сторінки в соцмережах. Познайомилася з подругою Ірмою, і вони тепер разом їздили на екскурсії.
Іноді Оксана ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч і без причини. Просто в неї почалося нове життя, де не було місця ні для Оксани, ні для її батька.
А батько… Його життя закінчилося. Після обміну він переїхав у маленьку однушку у спальному районі. Квартира була похмурою і неприбраною. Здавалося, сама аура Миколи робила її ще більш похмурою.
Оксана намагалася навідуватися хоча б раз на тиждень. Прибирала, готувала, мила. Іноді просто сиділа поруч. Спочатку він неохоче приймав турботу. Потім почав пити. Не запоями, але достатньо, щоб очі стали каламутними, а мова — повільною й незв’язною.
— Викинула мене, як стару рукавицю, — бурмотів він. — А ти хочеш, щоб я посміхався.
— Тату, годі… Ніхто тебе не викидав. Ви просто… набридли одне одному.
— Бачив я, як їй набридло. Фотками соцмережі завалила. А я… Мені вже нічого не треба.
Серце Оксани боліло. Вона не знала, як допомогти, але й кинути його не могла.
— Розумієш, — одного разу сказав Олег, коли вона повернулася пізно і в поганому настрої. — У тебе синдром рятівника. У тебе завжди повинен бути хтось, кого ти тягнеш на собі. То бабуся, то подруга. Діти підросли — тепер батько.
— У нього більше нікого немає. Тільки я.
— Йому п’ятдесят два! Він що, єдиний, хто пережив розлучення? Вільна, здорова людина. Хай живе, як хоче!
— Йому п’ятдесят шість. Він не звик до самотності. Він у ній тоне.
— А ти тепер його рятувальний круг? Разом потонете. І я — разом із тобою, якщо дозволю цьому. Припиняй їздити!
Погляд Оксани став гострим, але вона замовкла. Вона все одно їздитиме. Відкрито чи потай — неважливо.
У квартирі батька, як завжди, було задушливо. Пахло тютюном, перегаром і чимсь кислим. Сам він стояв на порозі у вицвілій футболці, що не приховувала живіт, зі штучною усмішкою і легкою щетиною. Біля дверей валялися пакети зі сміттям і пляшки.
— Ну заходь, раз приїхала, — хрипко промовив він.
Вона зайшла на кухню. Тарілок у мийці було небагато, але, судячи з вигляІ раптом вона зрозуміла: якщо не врятує себе зараз, то колись її власні діти теж стоятимуть біля під’їзду з пакетом продуктів, шукаючи в її очах того батька, якого вона втрачає сьогодні.
