**ФІОЛЕТОВІ ОКУЛЯРИ**
**ДИКИЙ**
Брудний та худий пес завищав. Камінь влучив у лапу. Він біг, що було сили, не озираючись — знав, що це місцеві хлопчики. Жорстокі, злі, небезпечні. А він просто голодний. Просто безхатько…
***
Олесь дивився на маму й не розумів, про що вона говорить. Скоро йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся чи бабусі. Колись він часто питав «чому», але так і не дочекався відповіді, яку б зрозумів.
А потім, рік тому, у їх із мамою житті з’явився Ігор. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присідаючи перед ним, наче навмисне підкреслюючи, що Олесь ще малий, і сказав, що тепер живе з ними, і можна називати його татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це не Ігор до них переїхав, а вони з мамою — до нього.
Переїжджати Олесь не хотів. Тут були друзі в дворі й школі. Тут була його кімната, іграшки… Мама обіцяла, що всі іграшки вони заберуть, і кімната там теж буде. А друзі — це ж набіжне, колись з’являться… Олесь злився на Ігоря й намагався з ним не розмовляти…
***
– Сину, іди пограйсь! Бачиш, скільки хлопців у дворі?
– Мам, я ж їх не знаю…
– Олесю, та ти що? Я теж тут нікого не знаю, і знаєш, мені теж важко. Але ми всіх колись зустрічаємо вперше! Головне — зроби перший крок, а далі вже не страшно! Подивись, яка тут дитяча майданчик! Правда ж, класно?
Хлопчик швидко подружився з хлопцями. Вони виявилися трохи старшими — було цікаво й весело.
– Дивіться, Дикий! Швидше, беремо камінці! Двох не чекаємо!
Олесь разом із усіма схопив камінці й побіг туди, куди бігли всі. Біля смітника в глибині двору ледве пересувався пес, кульгаючи на одну лапу. Він був старий, слабкий. Побачивши дітей, притулив голову й шарпнув убік. Хлопці з реготом кинулися за ним. Пес сховався у бузкових кущах біля під’їзду, де мешкав Олесь.
– Що він вам зробив? – кричав він. – Він же нікому не заважає! Навіщо, навіщо його гнати?
– Та ти що? Він же безпритульний! У нього, ну, як його… сказ! Всі вуличні пси небезпечні!
– Та він же навіть не підійшов до вас! Він їсти шукає! Не треба, не треба його бити!
– Та ти з глузду з’їхав?
Хлопці пішли, а Олесь стояв, не знаючи, що робити. Сльози котилися по щоках, ноги тремтіли. Він поволі попрямував до дверей, а з кущів на нього дивилися песині очі. Смутні, уважні. «Раптом він і справді дикий?» – пронеслося в голові. Хлопчик прискорив крок і захлопнув двері.
Він довго не міг заспокоїтися. Зачекав, поки мама піде в ванну, набив кишені хлібом, прихопив пару сосисок і тихенько вислизнув на вулицю.
– Дикий… Дикий… – шепотів він ледве чутно.
Кущі заворушилися, з’явився ніс. Олесь кинув сосиску, потім другу, віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись. Так почалася дружба хлопчика й собаки…
***
– Олесь, я купив нам квитки на футбол! Як тобі ідея? Підемо? – Ігор усміхався.
– Не колись мені, – похмуро відповів хлопчик, надувшись.
І так кожен раз. Чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мала лаяла Ігоря — Олесь завжди був незадоволений. Не подобається йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити з ним він не збирається…
– Олесю, – мама посміхнулася. – Пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були дідусь і бабуся?
– Ну, – хлопчик насупився.
– Ми з Ігорем взяли відпустку, наступного тижня їдемо до них у село! На два тижні! Ти ж радий? Будє весело!
– Не радий і нікуди я не їду. Не колись.
– То «не колись» — це як на твою думку? І чим же ти такий зайнятий?
– Нічим, нічим я не зайнятий! Зрозуміло?! І вони не мої, вони… Ігореві! Ось і їдь із ним! А у мене тут справи! – кричав хлопчик. Він просто не міг кинути Дикого. Пес трохи одужав, у нього навіть загоїлися болячки, і він уже майже не кульгав… Два тижні — це занадто довго!
– Так, Олександре, це ти з ким так розмовляєш? Що це взагалі таке?
– А що тут у вас коїться? – Ігор прийшов з роботи й став свідком сварки.
Олесь швидко втік у свою кімнату й грюкнув дверима. Він чув, як мама й Ігор сварилися, йому навіть здалося, що у розмові пролунало ім’я його собаки. Хлопчик затулив вуха… все через Ігоря. Ніколи раніше мама так із ним не розмовляла…
– Ну що, друже? – Ігор поплескав його по плечу. – Розповіси, які в тебе такі невідкладні справи? – він усміхався.
– Ні, – буркнув Олесь, намагаючись струсити його руку.
– Слухай, не сердься. Я ж із добрим! Ну, покажеш мені свого Дикого чи як?
– Звідки ти знаєш? – серце хлопчика глу– Я ж твій батько, – Ігор знову посміхнувся, розуміючи, що саме ці слова тепер значать для хлопчика найбільше.
