Будинок, де залишилось кохання
Андрій переїхав у сусіднє село і відразу ж задумав будуватися. Старий дім, що дістався від тітки, став його тимчасовим прихистком. Він працював, не розгинаючи спини: робив веранду, перекривав дах… І ось одного дня побачив — з пільгового автобуса вийшла струнка жінка з пакетом у руках. Оксана. Така витончена, з міською вдачею, рівною поставою.
“Ось би таку собі за дружину”, — подумалося йому.
Через кілька днів він зустрів її біля місцевого краму. Підійшов просто так і сказав:
“Я Андрій. Чув, що ви — Оксана. Може, познайомимось?”
Оксана зніяковіла. Такий чоловік, міцний, гарний, і цікавиться нею — жінкою, яка вже чимало пожила на світі. Але Андрій був наполегливим, добрим. Вони почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Оксана не очікувала — він зробив їй пропозицію. Подарував перстень. Справжній, золотий, із самоцвітом.
Вона не вірила своєму щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Андрій молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав у іншу область — навчався, одружився, там і залишився. Онучці — п’ять, приїжджають рідко, але Оксана чекає на кожну фотографію, кожен дзвінок.
Того вечора вона сиділа біля вікна. Борщ на столі встигав охолонути, а на серці — тривога. Андрій зранку пішов у поле — посівна. Обіцяв, що сьогодні вже закінчать. А його все не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша з шести дітей, у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Все господарство на її плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинки на Різдво не ставили — вперше Оксана побачила її у школі. Там же вперше відчула радість — блискучі кулі, пісні, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. Через два місяці — бабусі. Мати залишилася сама з шістьма дітьми. Оксані тоді було дев’ять років. Її дитинство скінчилося. Вона замінила бабусю: готувала, прибирала, доглядала за молодшими. Рука залишилася пошкодженою після падіння з горища — пальці так і не слухалися, але вона не складала рук.
Після восьмого класу вступила до технікуму. Там, уперше в житті, почувала себе щасливою: подруги, похвала вчителів, навчання. Стала майстринею з пошиття, робила майже однією рукою. Її навіть у Польщу возили — як одну з найкращих.
Але мати не підтримала її мрію вийти заміж за Ігора, доброго хлопця з навчальки. Сказала: “Навіщо тобі це? Самотність — твоя доля”. І, здавалося, ці слова щось у ній зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона зустріла Андрія.
Ось вони разом. Вже багато років. Збудували дім. Виростили сина. І зараз вона просто чекає, коли відчиниться хвіртка.
І ось — він іде! Андрій, втомлений, але усміхнений:
“Сонечко, усе! Закінчили посів. Завтра нарешті відпочинемо…”
І в цих словах було стільки тепла, що всі колишні біль, зради та втрати зникали. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.
