На заході літ
Бабусю, завтра не зможемо приїхати на твій юбілей, вибач нас, дзвонив вечором Роман, чоловік онучки Оленки.
Романе, що трапилося? тривожно запитала Надія Іванівна.
Бабусю, Оленку щойно відправили до пологового. Не дочекалася твого свята, вирішила подарунок прискорити, але ще не народила. Я з пологового дзвоню, у голосі Романа почувалися хвилювання та радість.
Боже ж ти мій, яка радість! А я вже налякалася. Подзвонив у такий час незвично. Добре, дякую, що повідомив. Буду молитися, щоб усе було добре з Оленкою та онуком. Позвони, коли народиться, хоч і вночі не засну тепер.
Гаразд, бабусю, подзвоню.
За дві години Роман знову подзвонив і радісно повідомив:
Бабусю, ось тобі подарунок на юбілей онук Данилко! Оленка почуває себе добре. Тож святкуй без нас.
Дякую, Романе, і за Данилка, і за вітання. Передай Оленці, що я її міцно цілую вона молодець!
Надії Іванівні виповнилося шістдесят пять юбілей. Гостей буде небагато: приїде друга донька з чоловіком та сином, онуком Надії. Та ще подруги Марія й Ганна, з якими вона працювала довгі роки. Дружили ще з молодості.
Сім років тому Надія поховала чоловіка Василя. Прожили вони щасливе життя, але доля розпорядилася інакше його не стало. Серце підвело, навіть не встиг вийти на пенсію. Виростили доньку Софійку, вивчили в університеті, тепер вона живе з чоловіком у місті.
Надія з Василем мешкали у великому селищі, де стояв потужний завод. Працювали там обидва. І познайомилися теж там. Василь приїхав молодим інженером високий, гарний хлопець. Помітив у їдальні Надію веселу, гарну дівчину. Після обіду він зупинив її біля виходу.
Дівчино, давайте знайомитися. Я Василь, можна Васенько, усміхнувся він щиро.
Надя, відповіла вона, опустивши очі, щоб сховати румянець.
Дуже гарне імя Надя, Надія. Можна я зачекаю на тебе вечором тут?
Можна, згодВони зустрілися того вечора й пішли гуляти парком, де Василь розповів про свою пасіку в селі, а Надя сміялась, думаючи, як дивно, що доля знову дарує їй теплі моменти серед життєвих змін.
