Микола стояв біля вікна своєї квартири у Львові і спостерігав, як ранковими вулицями поспішають школярі. Одні — у сірих пуховиках, інші — у джинсах із голеними щиколотками, попри мінус п’ятнадцять за вікном. Вітер забирався крізь щілини, але дітлахи, здавалося, були невразливі. Він усміхнувся — майже з заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це занадто пізно, але повертатися на кухню вже не хотілося. Пальці ледь тремтіли. Вік. Тиск. Або самотність.
На екрані телефону блимав пропущений дзвінок — від сина. Микола знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почує в трубці: «Ти знову зайнятий, як завжди». А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові — тридцять два, дорослий чоловік. А їхні розмови нагадували дипломатичні переговори на межі скандалу. Сухо. Обережно. Віддалено. Усе важливе давно поховане під шарами невиговорених образ і нерозкритих слів. Він навіть пробував репетирувати заздалегідь, але щоразу зводилося до банального: «Як справа на роботі?»
Натягнув старе пальто, взяв в’язані рукавиці — теплі, хоч і кумедні. І вийшов. Холод ударив у обличчя наче батіг. Повітря пахло вугіллям і свіжим хлібом — з тієї наметової пекарні біля магазину. Під ногами було ковзко, ніби місто вкрите невидимим льодом. На розі жінка продавала пиріжки — відкритий віконце фургончика, зсередини вабив запах смаженого тіста. Він згадав: колись купував такі самі для Олі. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишні, кривилася, коли сік починав текти з начинки. Сміялася тоді — щиро. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здавалося, бути з ним.
Зараз вона жила в Одесі. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — наче сухе листя. Ні теплоти, ні емоцій. Він завжди відчував у її тоні щось тривожне. Ніби вона хотіла переконатися — чи він ще на тому самому місці, де залишила. Або ж, навпаки, сподівалася, що його там більше немає.
Свернув у парк. Тут він жив більше двадцяти років. Квартал змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові. Лише спогади лишалися на старих місцях. Ось лавка, на якій він тримав Олю за руку у дев’яносто дев’ятому. Ось бордюр, де сів, отримавши дзвінок про смерть батька. Усе на місці. Тільки людей немає.
На лавці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, очі тривожні. Ніби чекала когось, але не знала — чи він прийде. Поряд — сумка і плед. Микола мов пройшов повз, але раптом зустрів її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що він мимоволі зупинився.
— Вибачте, — тихо промовила вона. — Ви місцевий?
— Можна сказати й так, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут людину. Він мав прийти. Але, схоже, не прийде.
Вона казала спокійно. Майже без емоцій. Але голос їй тремтів.
— Можна я посиджу з вами хвилин п’ять? Мені якось не по собі… Знаю, дивно.
— Нічого дивного, — сказав Микола і сів поруч. — Іноді поруч просто має бути хтось. Неважливо хто.
Вони мовчали.
Вона затушила цигарку об урну і стиснула долоні між колінами.
— Ми розійшлися рік тому. Він тоді сказав, що, можливо, ще поговоримо. Вчора написав, призначив зустріч. Тут. О десятій. А зараз — вже одинадцята.
— Люди рідко приходять, коли обіцяють. Особливо якщо думають, що вже все сказали. Іноді зустріч — це форма прощання. Тихого, без слів.
— А ви… коли-небудь когось чекали? — запитала вона.
Микола не відразу відповів. Дивився на дерева, вкриті інеєм, на безмовний парк.
— Усе життя, — сказав він. — Спочатку — батька. Потім — жінку. Потім — себе. Інди чекаєш, не знаючи кого. Сподіваєшся, що прийде хтось, хто скаже: «Я знаю, як тобі важко». А приходить тиша. Або — зовсім інша людина.
Вона не запитала, кого саме він мав на увазі. Він — не пояснив.
Вони просто сиділи. П’ять хвилин. Десять.
Потім вона підвелася:
— Дякую.
— За що?
— За те, що були. Просто — були.
Вона пішла. А він лишився. Подивився на порожню лавку. Потім дістав телефон.
«Син»
Натиснув.
Той відповів одразу:
— Тату, ти дзвонив?
— Так. Я… хотів запитати. Може, у суботу до парку? Просто так. Посидимо. Поговоримо.
Пауза.
— Звісно, — відповів син. — Я давно хотів.
Микола відключив. Повільно піднявся. Дивився, як сніг приховує сліди. Вдихнув. Видихнув.
І пішов.
Обережно.
Щоб не пройти повз саме головне.
