— Уб’ю, сучий син!
Микола бив кулаками у двері хати, а зібраний натовп намагався його вгамувати:
— Миколо, ну що ти робиш? Завтра знову проситимеш пробачення! І не соромно? Двоє діточок, Оленка твоя ніколи нічого поганого не робила, а ти і себе ганьбиш, і її!
Микола обернувся до калітки:
— Вам чого тут зібрались? Кіно дивитись? Ідіть геть!
Люди не рушили з місця. Сусідка Миколи й Олени сказала:
— Миколо, ну яка причина? Має ж бути чомусь?
— Причина? Оленка й є причина! Я до неї… Я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, а тепер замкнулась у хаті, та ще й з ким?!
Микола зліз з ґанку, сів на лавочку. Говорив втомленим, плаксивим голосом, і було дивно чути такі слова від здоровенного чоловіка.
Сусідка промовила лагідно:
— Даремно ти на дружину наговорюєш… Добра вона у тебе. Чесна.
Микола вже ледве чутно відповів:
— Не любить вона мене, тітко Галю. Я ж селюк, а вона городянка, от і дивиться наліво.
— Ой, ти дурень… Таких дурнів, як ти, ще пошукати треба…
Але Микола вже не чув. Заснув, схопивши голову на груди. Тітка Галя легенько штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лавці.
— Ну все, тепер, поки проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розросталось, будинки будувались. Люди казали, що ще трохи, і можна буде називати його містечком. Не жарт — стільки подвір’їв. І не страшно, що нема багатоповерхівок, а туалет на дворі — головне, що людей багато.
У селі була своя будівельна бригада. Ставили доми для спеціалістів, а тут замахнулись на клуб. Не просто якийсь, бо старий був у звичайній дерев’яній хаті. А новий — кам’яний, на два поверхи, щоб гуртки різні були.
І екскаватор був свій, і багато чого, але працювати було нікому. Трактористи, водії були, а ось фахівців — ні. Тоді обрали Миколу та Андрія з іншого кінця села і відправили до міста.
Микола й Андрій ніколи не дружили. Більше того — взагалі не ладили. А все через те, що дівчата їм подобались одні й ті самі. Навіть носом бились пару разів.
У місті їх поселили в одну кімнату — хоч не хоч, а спілкуватись доводилось. Андрій одразу заявив:
— Мені треба городянку знайти, щоб тут залишитись.
Микола тоді здивувався:
— Як так? Господарство платить за тебе, а ти тут залишатись?
АндрійАле тепер, тримаючи Олену за руку й почуваючи, як у її животі шевелиться їхня третя дитина, Микола усміхнувся та міцно стиснув пальці дружини, бо зрозумів, що нарешті знайшов те, за що варто боротися.
