Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вербичка. Ярослав Миколайович, згорбившись під потоками води, уперто йшов вперед. Багно прилипало до підошов, кожен крок був боротьбою, але він не зупинявся. Сьогодні він мав бути там, біля своєї Соломії. Нарешті, крізь сіру завісу дощу проступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її калина, — прошепотів Ярослав, і його голос здригнувся від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холоне на тілі. Дощ змішувався зі сльозами, стікаючи по зморшкуватому обличчю. Скільки б він так простояв, поринаючи у спогади, невідомо. Та раптом за спиною почулися кроки. Ярослав обернувся і завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Ранок того дня був похмурим і сумним. Ярослав Миколайович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці в місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефону, не звертаючи уваги на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — збентежено відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я перетелефоную, добре?
Повисла важка тиша. Ярослав відчув незручність, його грубість різнула його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні я не в гуморі.
Дівчина глянула на нього з м’якою усмішкою:
— Нічого, погода така, усіх нервує. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Ярослав мовчав, лише кивнув. Він не був схильним до розмов із незнайомцями. Цим завжди займалася Соломія. Вона вирішувала усе: від рахунків до спілкування з родичами. Ярослав сприймав її турботу як належне, не замислюючись, поки вона була поруч. Без неї його світ став пустим, як випалена нива.
Дівчина, не ніяючись через його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнюється. Так запізнілі встигнуть. Моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Ярослав хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виринала Соломія. Якби сорок років тому він не встиг стрибнути в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Соломія завжди вміла бачити світло у найпохмуріших днях. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Ярослав, і очі заломило від сліз.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербички їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я внучка тіті Ганни, їду її відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Ярослав. — Там її рідні місця.
— А як її звати? Може, чула.
— Коваленко. Соломія Олексіївна.
Дівчина замислилася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Ярослав. — Тільки батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи у спогади. Соломія так любила Вербичку, мріяла, щоб вони всією родиною приїжджали туди частіше. Але в Ярослава вічно не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Богдан завів своє життя, онуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Насте!
Вона повернулася до Ярослава з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вербички займала близько двох годин. Ярослав згадав, як у молодості Соломія одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. Те був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони з Соломією рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння і доброта були безмежні. Але Ярослав змінився, почав сприймати її любов як щось належне, не цінуючи тих миттєвостей, що вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Цінуй».
Коли автобус в’їхав до села, серце Ярослава забилося швидше. У пам’яті виринали слова з книги: «Пекло — це коли ніколи більше».
Дощ у Вербичці ляв безперервно, дзвоВін узяв її руку, і в цю мить здалося, що десь далеко, крізь шум дощу, Соломія тихо посміхається.
