Холодний осінній дощ бив по розмитій дорозі, що вела до села Вербове. Степан Іванович, згорбившись під потоками води, наполегливо крокував уперед. Багно прилипало до чобіт, кожен крок був боротьбою, але він не зупинявся. Сьогодні він мусив бути там, біля своєї Окса́ни. Нарешті, крізь сіру завісу дощу проступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошепотів він, і голос його затремтів від болю.
Він підійшов до скромного надгробка й важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холодить тіло. Дощ змішувався зі слізьми, стікаючи по зморшкованому обличчю. Скільки б він простояв так, поринувши у спогади — невідомо. Та раптом за спиною почулися кроки. Степан обернувся й завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Того ранку було похмуро й сумно. Степан Іванович, кутаючись у старий кожух, стояв на автобусній зупинці у місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефону, не звертаючи уваги на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Перепрошую, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мамо, я передзвоню, добре?
Повисла важка тиша. Степан відчув незручність — його грубість різнула його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Вибачте, сьогодні не в гуморі.
Дівчина подивилася на нього з лагідною посмішкою:
— Нічого, погода така, усіх нервує. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Степан мовчав, лише кивнув. Він не був людиною, схильною до розмов із незнайомцями. Цим завжди займалася Оксана. Вона вирішувала все: від рахунків до спілкування з родичами. Степан сприймав її турботу як належне, не замислюючись, доки вона була поруч. Без неї його світ став порожнім, як випалена нива.
Дівчина, не соромлячись його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнився. Ті, хто спізнювався, встигнуть. Моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Степан хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виринала Оксана. Якби сорок років тому він не встиг ускочити в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як склалося б її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Оксана завжди вміла бачити світло в найпохмуріших днях. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав він, і очі заллялися сльозами.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербового їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тітки Ганни, їду її відвідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Степан. — Там її рідні місця.
— А як її звуть? Може, чула.
— Шевченко. Оксана Михайлівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, одружившись зі мною, у місто переїхала, — пояснив Степан. — Лише батьків відвідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи у спогади. Оксана так любила Вербове, мріяла, щоб вони всією родиною приїжджали туди частіше. Але в Степана завжди не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Андрій завів своє життя, онуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махнувши рукою. — Сюди, Насте!
Вона обернулася до Степана з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вербового займала близько двох годин. Степан згадав, як у молодості Оксана одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надіями й тепВони йшли під спільним парасолькою, і Степан раптом відчув, що дощ вже не такий холодний.
