На околиці невеличкого подільського містечка була стара вулиця, забута часом. Бруківка — у вибоїнах, автобуси — рідкісні, сусідів — можна по пальцях перерахувати. Та останні роки все змінилося: сюди потягнулись містяни, втомлені від кам’яних джунглів. Один за одним розкуповувалися хати — хто лагодив, хто зносив до фундаменту, щоб звести просторий котедж.
Іван та Оксана також вирішили переїхати. Старуватенький дім у глибині вулиці обійшовся недорого, а квартиру в місті залишили дочці. Будинок відремонтували, двір виклали плиткою, навіть квітник розбили — так, як мріяли. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялину. Її посадили біля паркану — так, щоби було видно з вулиці.
Спочатку деревце мліло, ніби не могло прижитися. Але Оксана з Іваном не здавалися — підгодовували, поливали, розмовляли з ним, ніби з живою. І одного разу ялина пішла в ріст. Не швидко, та впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки сфотографувались — і з того часу на кожне Різдво біля ялинки були й вогники, й радість, й родинні світлини.
Через два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голками. Влітку навколо зацвіла трава, і подружжя вже мріяло про лавку, щоби сидіти ввечері в тіні. Та одного ранку Оксана вийшла у двір — і завмерла. Ялина зникла. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника — кинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто міг таке зробити — улітку, не взимку, не у свята?
Іван, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Марії Дмитрівни. Та давно косилася з дратівлі. Дім у неї батьківський, старий, та доглянутий. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди були їй як терен в оці.
— Навіщо ж, Маріє Дмитрівно, так по-звірячому? — запитав Іван без злості, та з болем.
— Хороше облаштувались! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як із журналу! Оця ваша ялина мені як ножем по серцю. Онуки ревуть, бігають — спокою нема.
— Та ж свято було… Іграшки… Родина… — він розгублено спробував пояснити.
— А я що, улітку повинна вікна закривати, коли ваші скачуть під вікнами?
Він мовчки розвернувся. Дома розповів усе дружині. Оксана довго мовчала, потім витерла сльози й промовила:
— Від заздрощів. Інакше не пояснити.
— Заздрість — отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Просто любимо жити красиво. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля калітки, а другу Іван узяв і пішов… знову до Марії Дмитрівни. Хотів помиритися, щоби її серце хоч трохи пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша подачка! — прошипіла вона. — Садіть у себе, у мене все своє.
Іван уже повертався, як із-за паркану визирнула сусідка постарша — тітка Ганя, років вісімдесят, жила через будинок.
— Ялинку даруєш? Візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Ганно Семенівно? Ви ж самотня…
— То нехай росте. Може, після мене комусь доброму дім дістанеться, а в нього біля воріт ялинка буде — господиню згадають.
У Івана перехопило в горлі. Вони з Оксаною самі посадили ялинку для тітки Гані, пояснили, як доглядати, пообіцяли стежити. А потім вдома Оксана спекла пиріжків — хотіла ще раз спробувати полагодити стосунки з Марією Дмитрівною, принести частування.
Та Іван зупинив:
— Не варто. Скаже, що отруєно. Краще я повідомлю, що ми камеру встановили. Тепер кожен сантиметр ділянки фіксується.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Іван підійшов до сусідки й, без погроз, але рішуче, промовив:
— Камери тепер стоять. Якщо ще хоч щось — у поліцію. Це вже вандалізм, стаття є.
Вона нічого не відповіла. Лише очі бігали.
Відтоді ні відра сміття біля паркану, ні злісних підмов за спиною. Спокій повернувся. А ялина… Нова ялина росла. А стара — лишилася в пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тієї заздрощів, що робить людей справді потворними.
Істинне щастя — не в тому, що маєш, а в тому, чи можеш ним поділитися.
