Щоденник.
Це історія, яку я ніколи не забуду. Проходить вже більше десяти років, а вона все ще живе в моїй пам’яті, наче сталося вчора. Розповім її так, як чула від своєї подруги Соломії, але з тим напруженням, якого вона гідна.
Тоді Соломія жила у Вінниці, працювала в банку, відкладала гроші на власне житло — і нарешті купила. Невеликий, але затишний будиночок за містом, з садом, де мріяла вирощувати троянди, і з верандою, на якій хотіла пити ранкову каву. Та спокійно жити їй не дали.
Її тодішній чоловік, Богдан, був типовим ледарем — гарним, посмішкуватим, але, по суті, порожньою людиною. Він не працював стабільно, жив за її рахунок, пив її каву, ївкоштом Соломії, а коли вона поверталася ввечері втомленою після зміни, він лежав на дивані й скаржився на «втому від життя». Але це ще було б нічого…
Його родина була «той ще подарунок». Мати — Надія Степанівна, завжди з докором у голосі та претензією в очах, і сестра Марічка — вічна «нещасна», яку всі повинні рятувати. Коли Соломія купила будинок, вони вирішили, що це не її дім, а їхня дача. І почали їздити «на літо», завозячи речі, каструлі, постіль. Марічка привозила свою доньку, яка не соромилася ритися в чужих гаманцях і «брати скільки треба». Соломія все бачила, мовчала, стискаючи зуби, сподіваючись, що це ненадовго. Але нахабство не має меж.
Наступного літа Соломія твердо вирішила — годі. Вона заздалегідь сказала Богдану, що нікого цього року не чекає, що їй потрібен спокій. І здавалося, всі зрозуміли.
Але ні.
Дзвонить Надія Степанівна:
— Соломіє, коли за мною заїдеш? Вже треба речі збирати — пора на дачу їхати.
Соломія, ледве стримуючись, відповідає:
— Машина в ремонті, не зможу заїхати.
Подумала, що відчепиться. Але не тут-то було. Наступного дня, у тридцятиградусну спеку, та приїхала сама. Автобусом. З в’язками. У капцях. Стоїть на порозі, наче переможниця: «Ось і я». У Соломії мало не стався напад.
— Надовго? Коли їдете? Чаю не дам — справи чекають! — кинула вона на ходу.
— Та я ж назад не повертаюся. Залишусь, поки машину не полагодиш.
Соломія подзвонила мені й сказала терміново приїхати з її сестрою. Коли ми дісталися, побачили її білу від люті.
— Більше не витримить! Годі! Зараз я це закінчу!
І з тим виразом обличчя, який я ніколи не забуду, вона увірвалася до кімнати свекрухи:
— Збирайте речі. У вас десять хвилин.
Надія Степанівна спершу навіть не зрозуміла, що відбувається. Сіла, схопилася за серце, заохкала:
— Доню, та в мене ж тиск! Серце болить!
— Тоді поїдемо до лікарні, — спокійно сказала Соломія.
— Ні-ні, я вдома відлежуся…
Але речі збирала. Ми допомогли. По дорозі додому вона шепотіла, нарікала на життя та «невдячну молодь». Але з того дня більше не з’являлася в будинку Соломії.
А незабаром Соломія зібрала валізу вже для Богдана.
— Знаєш, — сказала вона мені через кілька тижнів, — я спершу вигнала її. Але справжня проблема все цей час сиділа у мене на дивані, у спортивних штанях. Вперше за багато років я зітхнула вільно. Тепер — тільки вперед.
Ось так одна фраза, сказана твердим голосом — «У вас десять хвилин» — змінила її життя. Інколи, щоб звільнити місце для щастя, треба винести сміття. Навіть якщо це «сміття» носить прізвище твого чоловіка.
