За вікном миготіли вогні авто, прохожі спішили за своїми справами, а Остап лишився наодинці зі своїми думками. Сьогодні він почувався особливо пригніченим, хоча зовні нічого не видавало його стану.
Він думав про Олену. Їхні стосунки тривали вже кілька років, і здавалося, все було ідеально. Він робив усе можливе, щоб вона була щасливою: купував дорогі подарунки, влаштовував романтичні вечері, намагався бути уважним і турботливим. Але останнім часом він почав помічати, що щось змінилося. Олена стала відстороненою, часто замисленою, а їхні розмови робилися дедалі коротшими і рідшими.
Остап намагався зрозуміти, що сталось. Може, він зробив щось не так? А може, вона просто втомилася від його надмірної турботи? Він не знаходив відповіді, і це призводило його у відчай.
Він згадав, як вони вперше зустрілись. Це було на одній із вечірок, куди він ходив розважатися. Олена одразу привернула його увагу — врода, сміливість, якийсь особливий блиск в очах. Вона не була схожа на інших дівчат, яких він знав. У неї був свій погляд на життя, свої інтереси. Остапу захотілося дізнатися її краще — і незабаром вони почали зустрічатися.
Спочатку все було чудово. Вони багато часу проводили разом, подорожували, ходили на концерти, кіно. Остап насолоджувався кожною хвилиною поруч із Оленою й вірив, що їхні стосунки розвиваються якнайкраще. Але потім він став помічати зміни. Вона менше посміхалася, рідше відповідала на дзвінки, іноді навіть здавалося, що вона просто терпить його поряд.
Це було неприємно, але Остап тримався. Він продовжував робити усе, щоб повернути колишні почуття. Та щоразу, коли він намагався поговорити про їхні стосунки, Олена уникала розмови — або робота, або втома, або ще щось.
Сьогодні було особливо важко. Олена знову пішла до подруг, залишивши його самого. Він розумів — кожному потрібен простір, але серце ніяково стискалося. Він відчував, що втрачає її, та не знав, як зупинити це.
Мучився, не знаючи, що робити. Він любив Олену, хотів, щоб вона була щасливою, але розумів — його старання можуть бути даремними. У глибині душі сподівався: колись вона розкриє перед ним серце й розповість, що трапилось. А доки що — лишалося чекати і вірити на краще.
Тим часом Олена сиділа в кав’ярні, навколо гудів вечірній Львів. Вона могла б бути зараз із Остапом — своїм хлопцем, який, здавалося, мав усі плюси світу: високий, розумний, романтичний… Мрія, та й годі. Але чомусь вона не почувалася щасливою.
Все почалося років із п’ять тому, коли вони познайомилися на вечірці. Остап вразив її від першого погляду — витончений, дотепний, з такою впевненістю, що не помітити його було неможливо. Їй подобалося, що він цікавився не тільки її зовнішністю, а й думками.
Спершу все було як у казці. Подарунки, квіти, спільні подорожі. Але через деякий час Олену почали бентежити дивні відчуття: в їхніх стосунках не вистачало чогось… живого. Все було дуже правильно — занадто правильно. Вона не могла сказати, що не любить Остапа. Але й не могла сказати, що любить.
Та найгірше — вона почала порівнювати його із іншим. Із Дмитром. Її дитячим другом, який завжди був поряд: і коли вона реготала над його жартами, і коли плакала через перше кохання. Він був незграбним, трохи кумедним, але завжди щирим.
Олена згадала, як вони сиділи на лавочці біля її будинку, як Дмитро розповідав про свої мрії, як сміялися до сліз. Вона ніколи не думала про нього серйозно — це ж просто жартівник Дмитро! Але тепер саме його образ виникав у її думках частіше, ніж Остапа.
Останніми днями вона не могла виносити навіть його турботу. Його постійне «Ти в порядку?» стало дратувати, а подарунки — виглядати спробами купити її любов.
Вона знала: треба поговорити. Але як сказати людині, яка дарувала тобі стільки тепла, що твоє серце належить іншому? Від цієї думки в очах виступили сльози.
Олена витерла їх, підвелася зі столика і вийшла на вулицю. Їй належала важка розмова. І після неї життя вже не буде таким, як раніше. Але, можливо, саме так і починається щастя.
