Переїзд у нову квартиру — це завжди клопоти. Усім про це відомо.
Ось і Оксана з чоловіком Ігорем, нарешті купивши більше житло, готувалися до переїзду після Нового року. Вони вже розпочали складати речі у великі коробки, щось викидали, щось обережно запаковували.
Настала черга шафи з антресолями. Перед роботою Ігор дістав звідти коробку з ялинковими прикрасами, а заодно витяг усе інше, складаючи акуратною купкою. Тепер Оксані треба було розібрати цей безлад.
На антресолях завжди зберігається те, чим не користуєшся, але й викинути не можеш — раптом знадобиться. Оксана взяла двотижневу відпустку, щоб усе перебрати. Її шкільні зошити, грамоти — як із цим бути? Коли були живі батьки, вони все це зберігали, а тепер дісталося їй у спадок.
Вона сидила біля купи речей, перебираючи — щось летіло у сміття, щось відкладалося. І ось у руках опинилася невелика скринька, обклеєна мушлями, схована у полотняний мішечок.
Це був подарунок дідуся, який привіз їй із відпочинку, коли їй було десять. Тут вона ховала найдорожчі дрібниці — спогади про минулі дні.
«Чи є щось подібне у Даринки?» — подумала Оксана, але сумнівалася. Нинішні діти занадто практичні, їм не до сантиментів. У її роки вони й не думали про майбутнє — вчилися, куди вийде, працювали, де брали. Вона пішла до звичайного технікуму, стала технологом на фабриці. А Ігор здійснив мрію — став архітектором, тепер він відомий у місті фахівець.
Даринка його вдалася — цілеспрямована. Хоча в одинадцять років іще не вирішила, ким буде.
Оксана тримала скриньку, боячись її відкрити. Що там сховано? Як дитячі таємниці вплинуть на неї зараз?
Відкрила. Всередині — кулон на зламаному ланцюжку, подарований мамою. Бабусина брошка-метелик з випалими камінцями. Перламутровий ґудзик, чий із предметів — не згадати. Стара губна помада, якою мати не дозволяла користуватися.
І раптом — оксамитова краватка-метелик! Темно-синя, витончена.
Спогади нахлинули. Новий рік, шкільний вечір. Хлопці з іншої школи прийшли з концертом. Вона запам’ятала одного — високуватий, у темно-синьому костюмі й цій самій краватці. Він читав вірші — так проникливо, що їй здалося: він неймовірно дорослий.
Вона стояла в білій сукні, чекаючи, чи запросить її на танець. Але він пішов рано, схопив шапку — і зник. А коли вона вийшла у роздягальню, побачила на підлозі цього метелика. Вискочила назовні, але він уже сів у батькову машину. Так вони й не познайомилися.
Скриньку вона поставила на підвіконня — нехай стоїть. Нехай і Даринка побачить.
Донька, прийшовши зі школи, одразу помітила її.
— Це твої скарби? Яка краса! — вона дістала то брошку, то краватку.
За вечерею Оксана розповіла про хлопця.
— А шукала його? — запитала Даринка.
— Де? Я навіть не знала, як його звуть.
Ввечері Ігор, почувши історію, уважно роздивився краватку.
— Де ти її взяла?
— Хлопець загубив, я підняла.
Він замовк, а потім прошепотів:
— Це ж моя. Батько привіз із відрядження. Я шукав її тоді…
— Це… був ти? — Оксана відчула, як у грудях задзвеніло.
Той вечір вони пригадували до пізньої ночі — як вчилися, як знову зустрілися вже дорослими.
— Я ніби чекала когось. Не тебе — просто відчувала, що не можу поспішати, — зізналася вона.
— А я був байдужий до дівчат. Аж поки не побачив тебе знову, — відповів Ігор.
Даринка слухала, потім обняла їх:
— Якби ви тоді не зустрілися — мене б не було.
Вони засміялися. Краватку Ігор забрав — одягне на святкову вечерю.
