Перешкода на шляху до щастя
Ярослава розійшлася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла чимало. Їх звали Олег і Ярослава. Разом вони були майже два роки, навіть почали жити під одним дахом. Але чим довше тривав цей побут, тим ясніше Ярославі ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до глибини душі: лінощі, безлад у хаті, нескінченні відмовки через роботу, постійне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись з вичерпного чергування у лікарні, Ярослава остаточно вирішила — досить, час ставити крапку. У квартирі, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у пошарпаній футболці, ліниво гортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розходимося, — промовила вона без жодного сумніву.
— Ти з глузду з’їхала? Що знов не так?! — вигукнув він, зриваючись з дивана.
— Усе не так. Я більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я вночі знайду житло?
— У батьків, де завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, пообіцявши, що вона про це ще пожалкує. Але Ярослава не здригнулася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням опустилася на диван і вперше за довгий час відчула легкість.
Батьки Ярослави, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім тобі, пора думати про сім’ю, — наставительно сказала Наталія, її мати.
Ярослава все розуміла й сама. Вона працювала медсестрою у травматологічному відділенні. Це був не санаторій і не поліклініка — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми вона інше не могла підняти рук, а вдома її чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, скарги Олега.
Після розставання вона жила простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.
За кілька місяців у її житті з’явився Богдан. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Ярославу. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку прийшов до лікарні і дочекався її. Високий, світловолосий, з доброю посмішкою — він одразу сподобався їй.
З того часу їхні стосунки рухалися швидко. Він виявився турботливим, чесним, уміє слухати. Працював з батьком у бізнесі, допомагав із вантажоперевезеннями. У нього був час і бажання бути поруч.
За пару місяців Ярослава розповіла батькам про Богдана. Наталія помітно напружилася, обличчя витягнулося.
— Вітаю, заходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримувати бесіду, а матір майже мовчала. Богдан відчував незручність, Ярослава — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Богдана — Людмила, та сама шкільна подруга Наталії, яка колись відбила в неї хлопця. Тоді ж Наталія і заробила ненависть до колишньої подруги. Хоч сама вийшла заміж, народила Ярославу, все одно вважала, що могла жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, вона не змогла приховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталія.
Але Ярослава обрала кохання. Розповіла все Богдану. Він лише знизав плечима:
— Ми не винні у минулому наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він зізнався і своїй матері, хто така Ярослава. Людмила лише задумалася:
— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різні боки зали. Наталія так і не посміхнулася увечері. Людмила, навпаки, щиро раділа.
З того часу минуло кілька місяців. Ярослава й Богдан живуть окремо, відвідують обидві родини. Але між батьками, як і раніше, мовчання.
— Коли з’явиться онук, можливо, лід трісне, — з надією говорив Богдан.
А поки що вони щасливі удвох. І лише нещодавно дізналися: незабаром у їхньому домі залунає дитячий сміх.
