Перешкода на шляху до щастя
Ярослава розійшлася з хлопцем, з яким, звитилося, пройшла чимало. Їх звали Олег та Ярослава. Разом вони були майже два роки, навіть почали жити під однією далїю. Та чим довше тривав цей побут, тим ясніше Ярославі ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти по життю. Він дратував її до глибини душі: лінь, безлад у хаті, нескінченні відмовки щодо роботи, постійне валяння на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись з вичерпного чергування в лікарні, Ярослава твердо вирішила — годі, час закінчувати. У хаті, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у розтягнутій футболці, мляво гортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розійшлись, — промовила вона без жодного сумнілїа.
— Ти з глузду з’їхала? Що знов не так?! — викрикнув він, зриваючись з дивана.
— Все не так. Я більше не хочу тягти тебе на собі. Іди.
— Ти ще пошкодуєш. Де я вночі знайду житло?
— У батьків, у кого завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, пообіцявши, що вона про це ще пожаліє. Та Ярослава навіть не здригнулася. «Кожні зачинені двері — це шанс відкрити нові», — згадались їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і перший раз за довгий час відчула спокій.
Батьки Ярослави, особливо мати, були раді.
— Ну наречти ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім тобі, час думати про сім’ю, — наставительно промовила Марія, її мати.
Ярослава все розуміла й сама. Вона працювала медичкою у травматологічному відділенні. Це був не санаторій і не поліклініка — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми їй часом не сипвітляло підняти руки, а вдома чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, скарги Олега.
Після розриву вона жила простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.
Через кілька місяців у її життів зьявівся Дмитро. Він привіз друга до лікарні після аварії й одразу помітив Ярославу. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку прийшов до лікарні та дочекався її. Високий, світловолосий, з доброю посмішкою — він їй одразу сподобався.
З того часу їхні стосунки розвивалися стрімко. Він виявився турботливим, чесним, умів слухати. Працював із батьком у бізнесі, допомагав із вантажоперевезеннями. У нього знаходився час і бажання бути поруч.
За кілька місяців Ярослава розповіла батькам про Дмитра. Марія помітно напружилася, обличчя витягнулося.
— Вітаю, походжайте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримати розмову, а матір майже мовчала. Дмитро відчував незручність, Ярослава — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Дмитра — Леся, та сама шкільна подруга Марії, яка колись відбила у неї хлопця. З того часу Марія ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Ярославу, все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї образичниці, вона не змогла приховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Марія.
Та Ярослава вибрала любов. Розповіла все Дмитрові. Він лише здвигнув плечима:
— Ми не винні у минулому наших батьків. Ми живемо тут і зараз.
Він зізнався і своїй матері, хто така Ярослава. Леся лише задумалася.
— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.
Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різних кутах. Марія так і не усміхнулася увесь вечір. Леся ж — навпаки, щиро раділа.
З того часу минуло кілька місяців. Ярослава та Дмитро живуть окремо, навіщають обидві родини. Та між батьками досі — мовчання.
— Коли з’явиться онук, може, лід рушатиме, — із надією говорив Дмитро.
А поки що вони щасливі удвох. І лише нещодавно дізналися: незабаром у їхньому домі лунатиме дитячий сміх.
