**Перешкода на шляху до щастя**
Яна розійшлася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла багато разом. Їх звали Олег і Яна. Вони були разом майже два роки, навіть поселилися під одним дахом. Але чим довше тривав цей побут, тим ясніше Яні ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до самого серця: лінощі, безлад у квартирі, постійні відмовки через роботу, вічне лежання на дивані з телефоном.
Того вечора, повертаючись після важкої зміни у лікарні, Яна остаточно вирішила — все, годі. У квартирі, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у розтягнутій футболці, лежав і гортав стрічку новин.
— Олеже, збирай речі. Ми розходимося, — сказала вона без жодних сумнівів.
— Ти збожеволіла? Що знов не так?! — скрикнув він, підскочивши з дивана.
— Усе не так. Я більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.
— Ти ще пожалкуєш. Де я знайду нічліг уночі?
— У батьків, де завгодно. Але тут ти більше не живеш.
Він грюкнув дверима, пообіцявши, що вона про це пожалкує. Але Яна навіть не здригнулася. «Кожні закриті двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула спокій.
Батьки Яни, особливо мати, були раді.
— Ну нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім років, пора вже думати про сім’ю, — наставительно сказала Наталя, її мати.
Яна все чудово розуміла і сама. Вона працювала медсестрою у травматології. Це був не санаторій — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми вона іноді не могла підняти рук, а вдома її чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, нарікання Олега.
Після розставання життя стало простішим: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик та образ.
Через кілька місяців у її житті з’явився Андрій. Він привіз друга до лікарні після аварії і одразу помітив Яну. Її погляд його зачепив. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку він чекав біля лікарні, доки вона не вийшла. Високий, русявий, з доброю усмішкою — він їй відразу сподобався.
З того часу їхні стосунки розвивалися стрімко. Він виявився турботливим, щирим, вмів слухати. Працював із батьком у бізнесі, займався вантажними перевезеннями. У нього знаходився час і бажання бути поруч.
Через пару місяців Яна розповіла батькам про Андрія. Наталя помітно напружилася, обличчя похмуріло.
— Вітаю, проходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.
За вечерею батько намагався підтримувати бесіду, а матір майже мовчала. Андрій відчував незручність, Яна — розгубленість.
Пізніше вона дізналася правду: мати Андрія — Світлана, та сама шкільна подруга Наталі, яка колись забрала в неї хлопця. З тих пір Наталя ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Яну, все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, вона не змогла приховати огиди.
— Або він, або я, — поставила ультиматум Наталя.
Але Яна обрала кохання. Розповіла все Андрію. Він лише”Але ми не відпустимо нашу любов через давні образи,” — сказав Андрій, міцно тримаючи її за руку.
