“Годі вже нюни розводити, я голодний! Невже другий день застуди — це підстава лежати?”
Нерозуміння чоловіком найпростіших речей стало тією межею, після якої моя подруга вже не могла повернутись назад. Ми знайомі з Олесею ще зі школи. Завжди вважала її сильною жінкою, але те, що вона терпіла цей шлюб три роки, досі вражає мене.
Її чоловік Богдан був з тих, хто вважав, що світ має крутитись навколо нього. Головний біль чи гарячка під сорок? Не має значення, головне — щоб вечеря була вчасно. Для Богдана роль дружини включала обов’язки кухарки, прибиральниці, медсестри та психологині, але сам він до взаємності ставився байдуже — навіть співчуття від нього чекати не варто.
Навіть коли Олеся потрапила до лікарні з ускладненнями після грипу, він навіть не завітав до неї. А після виписки одразу заявив: “Вечерю ж ніхто не готував”. Коли Олеся відповіла, що не спала всю ніч, він лише хмикнув: “Оце ж трагедія! Стомилась… Тоді не ледарюй, а рухайся, їсти хочеться!”
Олеся підвелась — але не до магазину, а до ЗАГСу. Потім зібрала речі та поїхала до батьків. Мовчки, без слів, без скандалів. Просто пішла.
І це був єдиний вихід. Коли кохання перетворюється на огиду, залишатись — означає ламати саму себе. Тепер Олеся знову стає тією, кого я знала — у її голосі чути силу. І я вірю, що попереду в неї все буде добре.
