Давним-давно, у самотньому серці старого Львова жила собі Ганна Іванівна. Її двокімнатна квартирка у кам’яниці завжди була затишною, а сусіди — щирими та знайомими до кожного дріб’язку. Самотня вдова змалку, вона виростила дочку Марійку, дала їй освіту й допомогла з житлом, коли та вийшла заміж.
Марійка з чоловіком жили непогано, виховували сина Юрка, а Ганну Іванівну бачили переважно на свята. Та не нарікала — розуміла: у молодих свої турботи. Але все змінилося, коли чоловік кинув доньку. Пішов до іншої, залишивши їй сина й купу боргів.
Спершу Марійка трималася, потім — зламалася. Грошей бракувало, Юрка треба було тягнути до школи, а їй самій хотілось жити — і одягнутися гарно, і виглядати гідно. Подруга порадила: нехай мати продасть квартиру й переїде до них. Мовляв, і їй не самотньо, і вам допомога. Довго не думаючи, Марійка умовила матір. «Що нам ділити? Ми ж рідні, — говорила вона. — Юрко під наглядом, гроші від квартири — на навчання, усім добре».
Ганна Іванівна, хоч і сумнівалася, погодилася. Продала житло, віддала дочці всі гроші, зібрала речі й переїхала. Спочатку все йшло наче добре: варила, прибирала, зустрічала онука зі школи. Навіть у дворі гуляла, розповідаючи сусідкам, як діти не забувають, прихистили. Ті слухали й, чесно кажучи, заздрили — хто ж не хоче бути потрібним у віці?
Але минуло кілька місяців — і радість обернулася сльозами.
Після розлучення Марійка стала гіркою. І вся її злість виливалася на матір. Ніби то саме вона була винна у тому, що чоловік виявився зрадником. Спочатку пішли докори: «Чому ти зварила борщ, якщо я хотіла вареників?!», «Знову прибрала так, що нічого не знайти!» Потім — мовчання, крики, зачинені двері. «Не виходь з кімнати, коли в мене гості», — одного разу відрізала донька. І стало ясно: Ганна Іванівна тут більше не мати й не господиня. Вона — зайва.
Юрко, наслідуючи матір, почав ставитися до бабусі з холодом. Грубив, а згодом і взагалі перестав вітатися. Ніби заразився цим ставленням.
А вона ж думала, що онук стане її радістю. Що вони разом читатимуть книжки, гулятимуть у парку, розбиратимуть уроки. Замість цього — порожнеча. І кожен вечір — гіркий ком у горлі.
Плакала тихо. Нікому не скаржиЛише інколи, виходячи до двору, сідала на лавку і, опустивши очі, шепотіла до вітру своє горе.
**Гірко додала:** «Краще в самотності, але у своїй хаті. Аніж у рідній оселі — але чужа».
**Текст розділено на частини для зручності.**
**Формат: без Markdown.**
**Перевірено на граматичні помилки.**
