— Ти хочеш сказати, що цей пес для тебе важливіший за дітей?! — вирвалось у Олени, коли вона знову витирала чергову калюжу з кухонної плитки.
Килим у кухні давно зник. Коли стало зрозуміло, що жодні засоби не можуть подолати вперту звичку пса позначити кожен куток, Олена просто скрутила килим і винесла до смітника.
Але справа була не лише в килимі. Чоловік відкрив банку горошку, пересипав у миску і кинув — і банку, і брудну миску у раковину. На столі — крихти, чашка зі слідами кави й відкрита банка варення з ложкою всередині. На підлозі — синтепон і шматки плюшевого ведмедика.
А прибирати, звичайно, доведеться Олені.
— Не треба так кричати, — тихо сказав Андрій, риючись у холодильнику. — Це ж просто пес. Він ще не звик.
Олена випросталась. У її погляді відбивалось роздратування, яке копилося вже кілька тижнів. Вона примружила очі й сунула чоловікові мокру ганчірку.
— Чудово. Тоді й прибирай за цим псом сам. Нагадаю, що це просто пес, а я — просто твоя дружина. Просто мати твоїх дітей. І ми, просто твоя родина, уже задихаємося від його міток та смороду!
Олена сердито штовхнула синтепон і пішла у спальню, обминаючи «винного» у цій історії. Пес Бурко, великий, сірий, з сумними очима, сидів у дверях і спостерігав. Не скулив, не ховався. Наче не вважав себе винним.
Вона згадала, як усе почалося…
…Два місяці тому Андрій повернувся додому з цим кудлатим клубком проблем.
— Сергій від’їжджає. Надовго, — почав чоловік. — Каже, взяти пса з собою не виходить, купа клопотів. А я тут подумав… Буркові потрібна родина. І дітям корисно. Навчаться доглядати, любити. Це ж чудово.
Андрій у той момент посміхався так, наче врятував світ. А от відчуття Олени були зовсім протилежними. Наче чоловік усиновив когось, навіть не поставивши її у відомість.
— Так… Гаразд. Припустимо, він житиме з нами. Але хто його вигулюватиме, годуватиме, прибиратиме за ним? — жінка вже розуміла, до чого йде справа.
— Разом. Ми ж родина. Ну, тільки з вигулом біда… Ти ж раніше повертаєшся з роботи. Можеш це на себе взяти?
Олена важко зітхнула, але кивнула. Вона здогадувалася, що усе піде не за планом, але виходу не було. Залишалося лише сподіватися, що інтуїція помиляється.
На жаль, побоювання підтвердилися…
Олена дуже старалася. Купила іграшки й миски на підставці, дивилася відео про дресирування ввечері. Бурко у відповідь демонстративно відвертався. У всіх сенсах. Його господарем був Андрій. Усіх інших він сприймав як щось зайве в житті Андрія.
За перші два тижні Бурко обдер шпалери у коридорі, обгриз підлокітник крісла, розірвав усі подушки на кухонних стільцях. А скільки ще мін він залишив по всьому дому…
Якщо спочатку Андрій ходив з Бурком хоча б вранці, то згодом усі обов’язки впали на Олену. Тепер вона вичісувала, мила лапи, годувала, напувала… А чоловік лише додавав клопотів.
Ось і зараз він просто тихо увійшов, вимкнув світло й ліг спиною до неї. Лягав спати. Так, можливо, він і прибрав калюжу. Вона навіть чула звук пилососа. Але Олена готова була побитися об заклад: на столі й у раковині все такий же безлад.
А головне — завтра все повториться.
— Послухай, Андрію, — не витримала вона й повернулася до чоловіка обличчям. — Відколи ти привів Бурка, я не живу. Я виживаю.
Чоловік навіть не ворухнувся. Удавав, що спить, хоча Олена точно знала: він чує.
— Я виводжу його вранці, бо ти ще спиш, — продовжила вона. — Я виводжу його вдень, під час своєї обідньої перерви. Я виводжу його ввечері, бо повертаюся раніше. Прибираю шерсть. Міняю воду. Роблю все те, що мав би робити ти. А у відповідь отримую твоє бурчання й його брехливість. Ти як вважаєш, це нормально?
Андрій зітхнув. Заперечувати було нічого. Усе навантаження впало на Олену. Дітям, звісно, було цікаво перші три дні, але зараз у кращому випадку вони лише прохоплювали Бурка мимохідь.
— Ти перебільшуєш. Він не такий вже й складний.
Олена стиснула губи, розуміючи, що знову наштовхнулася на стіну. Але цього разу жінка не збиралася відступати.
— Знаєш, мені це вже набридло, — сказала вона. — Вир— Обирай: або я, або собака, — сказала Олена рішуче, і в цей момент вже знала, що якщо він обере Бурка, то зможе почати жити нарешті для себе.
