— Олю, можна на хвилинку? — зітхнув Андрій, коли дружина вже в сотий раз за вечер метушилась між кухнею, барною стійкою та обіднім столом, вправно готуючи закуски до приїзду його гостей.
— Звісно, Андрію, що трапилося? — обернулась вона, витираючи руки об фартух.
— От знову… «Андрію»… Я ж просив, не спотворюй мову, це жахливо звучить. А твої «о» та «е»… Слухай, аж вухо ріже. Ти ж з села, там, може, так і кажуть, але тут — ні.
— Та я й не приховую, звідки я. У нас так прийнято. Хтось «шокає», хтось «хакає», а ви тут, навпаки, «акаєте» на кожному слові. Та чим «Андрійко» гірший за «Оленьку»?
— Ти не розумієш. Я не хочу, щоб ти сьогодні сиділа з нами. Буде ділова зустріч, мої друзі — серйозні люди. Ти, вибачай, але ти не того рівня…
Оля завмерла. Всередині стало холодно.
— І в чому ж я «не того рівня»? Манікюр не такий? Занадто проста для розмов про доходи та стартапи? А твої жінки друзів — не фінансові директорки. Ми окремо сміємося з мемів та ділимося фото дітей. У чому проблема?
— Та ти не зрозумієш. Вони з нормальних родин. А ти… — Андрій завагався. — Мені ніяково перед хлопцями.
— Ніяково? Коли я за тобою по лікарнях їздила, було зручно? Коли з батьківського села поверталися з багажником варення — теж зручно? А коли гостей треба зустріти — я «неформат»? — вона зірвала фартух і пішла у спальню.
— Оленько, ну почекай, не запалюйся… — почав він, але двері вже грюкнули.
Він не знав, що Оля почула кожне його слово. Після того, як він вийшов, вона сіла на ліжко, схопившись за голову. Гнів та біль стиснули горло. Скільки разів її попереджали — мовляв, сільська дівчина, не пара столичному кар’єристу… А вона вірила. В їхню любов. В його доброту. Адже до цього дня він ніколи не подавав приводу сумніватися.
Познайомились вони на останньому курсі. Оля вчилася на бібліотекарку, Андрій — на економіста. Він був тихим, замкнутим, трохи незграбним. Дівчата за спиною звали його «ботан», сміялися. Але Олі стало шкода хлопця — вона не любила, коли осуджують без причини.
Потім у бібліотеці вони кілька разів стикалися. Він заїкався, плутався, а вона спокійно, по-доброму, радила: «Видихни, вдихни і скажи повільно». З того все й почалося. Потім — побачення, довгі розмови, підтримка. Він розкрився поруч із нею. Через рік — весілля, яке схвалили навіть найбільш скептичні родичі.
А тепер — ось так?
— То поки ти був нікому не потрібен — я була важливою, а як став «людиною» — я перетворилася на тягар? — гірко подумала вона і дістала валізу.
Подзвонила сестрі, коротко розповіла. Та одразу запропонувала пожити в них. Чоловік сестри та племінники були раді.
— Що робитимеш? — запитала сестра.
— Повернуся до батьків. Там якраз вакансія у бібліотеці звільнилася. Зніму невелику квартиру. А речі перевезу потім. Головне — піти.
Задзвонив телефон. На екрані — Андрій.
— Де ти пропала?! Гості через дві години, а вдома — ні вечері, ні господині!
— Любий, якщо я занадто проста, щоб сидіти з твоїми «вибраними», то й обід варто готувати комусь витонченішому. Тож покладайся на себе. Я пішла.
— Олю, ти з глузду з’їхала?!
— Ні. Я йду з ТВОГО життя. Завтра подаю на розлучення.
Вона скинула дзвінок і, не гаючи часу, зайшла у соцмережі. Написала короткий, але щирий допис про те, як за один вечір із коханої дружини можна перетворитися на «ганьбу родини».
Першими відреагували дружини й подруги його товаришів. Усі встали на її бік. А далі — почалося. Навіть самі друзі писали: «Отакої. Не очікував від Андрія такого». Він же надіслав зле повідомлення: «Через тебе я посварився з людьми».
Він справді думав, що його слова нікого не зачеплять? Що дружини друзів, такі ж самі сільські, не побачать себе в цих «простачках»?
— Ти спеціально? Хотіла мені життя зіпсувати?
— Ти сам його собі зіпсував, коли почав говорити, що я негідна сидіти поруч із тобою. Коли перестав поважати. Ти погано мене знав, Андрію.
— Та кому ти така потрібна?
— А нащо тоді у судді час на примирення вимагав?
Він мовчки відвернувся.
— Просто прикро, що через дурниці ти зруйнувала сім’ю.
— Якщо ти називаєш «дурницями» приниження — значить, ти або тиран, або дурень. А з такими мені не по дорозі.
Оля йшла до сестри. Тато вже обіцяв допомогти з квартирою. Робота буде. А любов… любов ще знайдеться. Головне — тепер знати, що вдячність і повага — не менш важливі, ніж почуття.
