Старенький продуктовий магазин на околиці Львова користувався популярністю у місцевих: смачна кулінарія, щирі порції, душевні продавниці. Оксана Петрівна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку біля терезів, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — у кого скільки фаршированих перців, кому не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Того дня вона поспішала із комори з підносом холоду. Щойно поставила його у вітрину, як зір зачепив знайому постать — високий чоловік у потертій пальті, з сумом у очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Марійку, вона захворіла. Повернеться на наступному тижні. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Авжеж. Адже ви наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити до вас, Оксано, а все до Марійки потрапляю. Навіть образа бере.
— А ви звідки знаєте, як мене звуть?
— Та у вас на бейджику написано.
Ззаду роздратовано почувся голос Ганни Іванівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Вибачте. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись просто у вічі:
— Може, колись мені справжні домашні котлети приготує добра жінка. Пробачте, Оксано, у вас немає кільця… якщо ви не заміжня — можна вас провести після зміни? Я тут, через дорогу, живу сам.
Оксана ледве чутно кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у юності.
— Отже, до вечора, — посміхнувся він. — А мене, до речі, Валерко звати.
Весь день Оксана ніби літала. Навіть Ганна помітила:
— Оксанко, ти не захворіла? Щоки червоні, немов у дівчини на побаченні!
— Усе добре, Ганнусю, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни Оксана підфарбувала губи, натягнула хустку і вийшла із магазину. Валентин уже чекав.
— Підемо прогуляємось? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сніг лип до вій. Вони йшли бульваром, тихо розмовляючи, наче сто років знали одне одного. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж поруч живу.
— Та якось… ми ж майже не знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюся, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ніжно, з дітлахами привітно. Я тебе ніби давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона посміхнулася:
— Гаразд, Валерку. Ходімо, бо й справді — промокла до нитки.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв із неї пальто, поставив сушитися взуття, заварив чай із лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці пішов справжній буран, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана озирнулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишаюсь…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Але прокинулись вони вже разом — поодинці спати не вийшло.
Коли Марійка повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Валентин зустрічає Оксану з роботи.
— Диви, не згубилася! Я тільки в лікарню — ти вже хлопця забрала! — сміялася вона.
Насправді Марійка раділа. Адже щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розходилися якось швидше…
