Після медового місяця — гірка правда та новий початок
Мирослава та Олесь щойно повернулися з медового місяця, який провели у сонячній Болгарії. Вона засівла на дивані й гукнула у бік ванної кімнати:
— Який фільм дивимось?
— Не знаю, вирішуй сама! — донеслася відповідь чоловіка.
Мирослава відкрила його ноутбук й автоматично глянула на нерозпаковані валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотіла вона, відвела погляд — і раптом почула сигнал. На екрані з’явилося повідомлення. Вона клацнула на іконку — і її ніби обпалило.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Олесь.
Дата листування – восьме серпня. За день до їхнього повернення додому. Мирослава відкрила переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Марічка, цей вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, котику, я так за тобою сумую…»
Вона рвучко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Олесь:
— Ну що, вибрала фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Мирослава. — Хто така Марічка?
Він завмер.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? Тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже встиг з коханкою погуляти?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилася… Це помилка! Я тебе кохаю!
— Помилка? Помилка — це вийти за тебе заміж! — Мирослава вибігла з квартири й гукнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, сльози котилися по щоках. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому зустріла мати:
— Доню, що трапилося?
— Подаю на розлучення. Я не буду жити зі зрадником!
— Тихіше, серденько… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати переконувала залишитися:
— Навіщо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мам, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Олесь ще намагався щось пояснити, дзвонив, надсилав квіти — даремно.
За місяць Мирослава вже жила у новій квартирі. Останні два тижні — ані сльози. Зарилася у роботу, щоб не думати. Але у вихідні було важко: самотність навалилася з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й цілковита апатія. Потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти в чотирьох стінах? — сказала собі Мирослава й вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Але незабаром почало темнішати. Мирослава пішла назад, але зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона прискорилася.
— Дівчино, пробачте… — почувся голос.
Вона кинулася втекти, але спіткнулася. І тут чиїсь руки підняли її з землі.
— З вами все гаразд? Не бійтеся, я не хотів налякати. Мене звати Валерій.
Він відійшов на кілька кроків, показав порожні кишені й додав:
— Я живу поруч. Побачив, як ви ходите по алеях…
Мирослава все ще була напружена, але його голос, добрий погляд і щира посмішка трохи розтопили лід усередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозвольте, я вас проведу?
Прогулянка проминула непомітно. Валерій жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду вони сповільнили крок.
— До побачення, Мирослава.
— До побачення, Валерію… — з ноткою сумноти.
— Можу почекати, поки ви зайдете? А то раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Мирослава, все ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо біля дверей сусідньої квартири з’явився Валерій з двома чашками в руках.
— Прокинулася, соня? Я вже зранку чекаю! Підемо пити каву?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе пару разів, але якось не виходило заговорити.
Вона зніяковіла. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мам, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Мирослава вперше за довгий час відчула тепло. На цей раз — справжнє.
Життя — як буря: іноді зносить все на своєму шляху, але після дощу завжди з’являється сонце.





