Після медового місяця — гірка правда й новий початок
Віра й Андрій щойно повернулися з медового місяця, який провели в сонячній Болгарії. Вона вмостилася на дивані й гукнула у бік ванної кімнати:
— Який фільм дивимося?
— Не знаю, вирішуй сама! — донісся голос чоловіка.
Віра відкрила його ноутбук і мимоволі глянула на незгорнені валізи в коридорі. «Завтра розберу», — пробурмотіла вона, відвела погляд — і раптом почула сигнал. На екрані з’явилося повідомлення. Вона клацнула на значок — і її ніби обпалило.
«Скучила, коханий», — писала незнайома Марічка.
«Не сумуй, скоро повернуся», — відповідав їй Андрій.
Дата листування – сьоме серпня. За день до їхнього повернення додому. Віра розгорнула переписку й, затамувавши подих, почала читати: «Марічко, той вечір був чарівним…», «Ти сьогодні приїдеш?», «Так, рибко, я так за тобою занудився…»
Вона різко захлопнула ноутбук. За кілька секунд із ванної вийшов Андрій:
— Ну що, вибрала фільм? Може, комедію?
— О, так… комедія зараз почнеться, — холодно кинула Віра. — Хто така Марічка?
Він остолбенів.
— Яка Марічка?.. Я не знаю жодної Марічки!
— Правда? Тоді ось, полюбуйся! — і вона кинула ноутбук йому на коліна. — Щойно повернулися з подорожі, а ти вже з коханкою встиг нагулятися?!
— Почекай… Це нічого не значить. На корпоративі випив, вона сама до мене причепилася… Це помилка! Я тебе люблю!
— Помилка? Помилка – це вийти за тебе заміж! — Віра вискочила з квартири й грюкнула дверима.
У таксі вона мовчки дивилася у вікно, щоки були мокрі від сліз. «Невже це відбувається зі мною?..»
Біля батьківського дому її зустріла мати:
— Доню, що сталося?
— Подаю на розлучення. Не буду жити зі зрадником!
— Тихше, дитинко… заходь, поговоримо, заспокойся…
Минув тиждень. Мати переконувала залишитися:
— Нащо тобі орендована квартира? Живи з нами, скільки хочеш.
— Мамо, мені тридцять. Мені потрібен свій простір.
Вона два дні шукала житло. Вчора подала на розлучення. Андрій ще намагався щось казати, дзвонив, надсилав квіти — без відповіді.
За місяць Віра вже мешкала у новій квартирі. Останні два тижні — жодної сльози. Занурилася у роботу, щоб не думати. Та у вихідні було важко: самотність навалилася з новою силою.
Одного вечора вона сиділа перед телевізором, бездумно перемикаючи канали. Морозиво, варення й повна апатія. А потім — несподіване рішення.
— Скільки можна сидіти у чотирьох стінах? — сказала собі Віра й вийшла на вулицю.
У парку було тепло й тихо. Світло ліхтарів, тіні від дерев, закохані пари… Та незабаром стемніло. Віра рушила назад, та зрозуміла — заблукала.
Ззаду почулися кроки. Вона прискорилася.
— Дівчино, перепрошую… — почувся голос.
Вона кинулася тікати, але спіткнулася. І вмить чиїсь руки підхопили її з землі.
— З вами все гаразд? Не бійтеся, я не хотів вас налякати. Мене звати Олексій.
Він відійшов на кілька кроків, показав порожні кишені й додав:
— Я живу неподалік. Побачив, як ви бродите алеями…
Віра ще була напружена, та його голос, добрий погляд і щира усмішка трохи розтопили кригу всередині.
— Я просто не можу знайти вихід, — зніяковіло відповіла вона.
— Дозвольте, я проведу вас?
Прогулянка минула непомітно. Олексій жартував, розповідав історії, вона сміялася… Біля під’їзду вони сповільнили крок.
— До побачення, Віро.
— До побачення, Олексію… — із ноткою смутку.
— Можу почекати, поки ви зайдете? Раптом знову заблукаєте, — пожартував він.
Наступного дня Віра, ще під враженням, пішла по каву. І раптом… прямо біля дверей сусідньої квартири з’явився Олексій із двома чашками в руках.
— Прокинулася, сонько? Я вже зранку чекаю! Підемо пити каву?
— Ти? Що ти тут робиш?
— Живу. Ми з тобою сусіди вже два тижні. Бачив тебе кілька разів, та все не виходило заговорити.
Вона розгубилася. Він усміхнувся:
— Ну що, зайдеш на каву?
— Я не впевнена…
— А якщо в мене є печиво?
— Тоді, можливо…
Задзвонив телефон:
— Так, мамо, ні, не передумала. Я залишаюся тут. Мені тут… подобається.
І Віра, уперше за довгий час, відчула тепло. На цей раз — справжнє.
