**Щоденниковий запис**
Буває таке: «Очі не бачать — серце не болить». Чим далі, тим частіше згадую ці слова після розмов із матір’ю. Здається, ніби вона забула, що в неї є не лише син, а й донька. Інакше як пояснити її байдужість?
Після школи я покинула рідне село — не бачила там перспектив. Мріяла вирватися, знайти себе у великому місті. Вступила до університету, знайшла чоловіка, ми одружилися, а згодом народилася дитина. Якби не свекор із свекрухою, життя було б набагато складніше.
Вони допомогли з першим внеском на іпотеку, два роки ми жили в них, щоб зібрати гроші на власну оселю. Було непросто, але ми впоралися. Свекруха стала мені близькою, підтримувала, вчила. Але я мріяла про свій куток. Не через те, що нам там було погано — просто хотілося власного простору.
А ось мама… Вона практично зникла з мого життя. Рідкісні дзвінки — і то лише скарги на життя чи історії про мого брата. Ні разу не запитала, як у мене справи. Зате я знала, які в нього оцінки, які кросівки носить і на скільки виріс за літо. Так було ще з часів університету. Її ніколи не цікавили мої іспити, зате вона хизувалася його п’ятірками з фізкультури.
Я звикла. Але коли ми з чоловіком нарешті купили житло, я подзвонила поділитися радістю. І що ж? Вона ледве слухала. У неї була важливіша подія — брат одружувався!
— Уяви, така гарна дівчина! Донька тітки Марії, пам’ятаєш? За місяць весілля! Скільки клопоту!
Вона щебетала про зал, сукню, гостей… А перед моїм весіллям казала, що це марна витрата грошей. У підсумку навіть не приїхала — «захворіла». Мені досі здається, що просто не захотіла.
Братові тоді було 19, нареченій — 18. Звідки в них гроші? Мабуть, мама з родичами зкинулися. А нам сказали: «Приїжджайте, якщо вийде». Ми не поїхали. Робота, та й не хотілося. З братом завжди були холодні стосунки, а на маму тоді образилася.
Минуло півроку. Мама знову подзвонила. Не запитати, як у нас, а розповісти: купили братові з дружиною квартиру біля її дому.
— Навіщо кредит? Продали бабусину хату, родичі допомогли — купили!
Бабусина хата… Вона завжди казала, що буде здавати її на пенсії. Коли я жила з чоловіком і дитиною в оренді, їй і на думку не спало запропонувати нам ту хату. Жодної копійки. А тут — подарунки, турбота.
А найболючіше було, коли я вагітніла. Лякалася. Хотілося, щоб поруч була мама. Хоч на початку. Пропонувала оплатити квитки — лиш би приїхала. Але вона не змогла. Сказала, що внучка (братова донька) захворіла, і вона залишилася з нею. У невістки ж, напевно, теж є мати. Але це неважливо.
Моя свекруха відразу зрозуміла. Прийшла до пологового, обняла, допомогла зібрати речі, приготувала дім. Після пологів була поряд що хвилини. Годувала, прибирала, гуляла з дитиною, а я лежала і ридала — від вдячності. А мама? Відповіла на моє повідомлення про народження онуки: «Вітаю». І все. Жодного дзвінка. Жодного питання, як я, як маля, як пройшли пологи.
Минуло два тижні — мовчання. Потім вона таки подзвонила. Але лише щоб похвалитися, що «мала вже майже ходить». Це про внучку — братову доньку. Я слухала мовчки, а потім поклала трубку. Більше не дзвоню. І вона теж.
Може, і на краще. Я втомилася від почуття непотрібності. Мама, схоже, вважає, що в неї один син і одна онука. Нехай так і буде. Тільки від цього серце не болить менше.
**Вивчене:** Інколи родину обираєш сам. Іноді справжня мати — це та, хто був поруч, а не та, хто довільно народжував.
