**Щоденник Ольги**
Я медична сестра. З 1990 року працювала в обласному пологовому будинку Києва. Робота була важкою, зміни – виснажливими, але я завжди знала, для чого працюю: щоб одного дня сама стати матір’ю й зустріти свою дитину не як лікарка, а як мама.
Вагітність проходила спокійно. Всі аналізи показували, що малючка розвивається без ускладнень. Ми з чоловіком, Богданом, з нетерпінням готувалися до зустрічі з донькою – купили ліжечко, речі, все для виписки. Родичі теж чекали на онуку. Найбільше хвилювався дідусь, обіцяв на виписку дорогий подарунок, дзвонив майже щодня: “Ну що, усе гаразд? Коли?”
Ми не знали, що після пологів наше життя зміниться назавжди. Усе, що здавалося надійним, – розсиплеться, а коханню доведеться пройти тяжке випробування.
Пологи пройшли швидко. Дівчинка народилася вагою 2900 грамів, зростом 45 сантиметрів – крихітна, але міцна. Мені її одразу показали, потім забрали на огляд. Трохи пізніше повернули на перше годування – вона смоктала мляво, але я впоралася. Потім нас перевели у палату. За годину зайшли двоє лікарів: акушерка та неонатолог. Обоє дивилися на мене з тривогою. Я відчула – щось не так.
Один із них тихо промовив:
“Ольго, у вашої доньки – синдром Дауна. Ви медичний працівник, розумієте, що це – діагноз на все життя. Ми пропонуємо вам не затягувати й оформити відмову. Ви ще молоді, зможете народити здорову дитину.”
Я завмерла. Перед очима закрутилися стіни. Відчула, як усе всередині обірвалося. А потім – якесь міцне, первісне – піднялося в грудях: це моя донька. Моя. І я не віддам її нікому.
“Вибачте… – прошепотіла я, – але я маю поговорити з чоловіком. Думаю, він скаже ‘ні’.”
“Звичайно, подумайте. Коли вирішите, зайдіть до нас.”
Після їхнього виходу донька почала плакати. Її маленькі долоні тягнулися до мене. Я притиснула її до себе й у ту ж мить зрозуміла: жити без неї – неможливо.
Подзвонила Богдану. За годину він був уже поруч. Разом увійшли до кабінету завідуваючої. Йому теж запропонували підписати відмову. Він мовчав. Потім підійшов до пелюшкового столика, подивився на малюк і тихо сказав:
“Ми нічого не підписуватимемо. Забираємо доньку додому.”
Ми назвали її Соломією. Ім’я спало на серце миттєво – ніжне, світле, сильне.
Через три дні до нашої палати покласти іншу жінку. Їй було за тридцять, це була її п’ята вагітність. Вона з порогу заявила: “Дитину я залишу.” Коли їй повідомили, що у доньки – синдром Дауна, вона навіть не здригнулася. Лише сказала: “Оформляйте відмову. І грудью годувати не збираюся.”
Я не витримала. Попросила у медсестри дозвіл погодувати дівчинку. Вона принесла її. Коли я взяла цю крихітку на руки, серце стиснулося – вона була такою беззахисною, тихенькою, ніби все розуміла.
Подзвонила Богдану. Він помовчав, потім сказав: “Якщо хочеш – давай візьмемо й її. Хай у Соломії буде сестра.”
Я знову пішла до завідуваючої. Сказала, що готові взяти другу дитину. Ніхто не вважав нас божевільними. Навпаки, увесь персонал обійняв мене зі словами: “Ви – наша героїня.”
Ми залишилися ще на тиждень – чекали, поки відпаде пуповина у другої дівчинки. Ми назвали її Даринкою.
День виписки став найщасливішим у нашому житті. Ми вийшли з пологового не з однією, а з двома дітьми. В одному візку – Соломія, в іншому – Даринка. Обидві – наші. Обидві – кохані.
Але цей світлий день не всім приніс радість. Коли ми розповіли родичам, що взяли двох дівчаток, одна з яких – прийомна, реакція була крижаною. Мої батьки, а особливо свекор зі свекрухою, заявили:
“Ми більше з вами не спілкуватимемося. Ви зробили свій вибір –
