**Сплата за жарт**
П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я із Харкова: Тарас і Олеся, двоє дітей — Юрко і Марійка. Дружні, щирі, з міцними зв’язками та гарною репутацією серед знайомих. Усі називали їх ідеальним подружжям. Жили мирно, без гучних скандалів, з повагою та теплом. Здавалося, щастя назавжди оселилося в їхньому домі.
Тарас був жартівником, справжнім майстром розіграшів. Та не невинних, а таких, від яких у людей мурашки бігали по спині.
Він міг загорнути шматок пластиліну у цукеркову обгортку — такого самого кольору й форми. Або наповнити печиво зубною пастою. Обожнював наливати соєвий соус у пляшку від «Колоку», щоб створити ілюзію газованого напою. Одного разу його жертви, очікуючи ніжного крему у цукерці, отримували жувальну гумку. Тарас реготав до сліз, а решта — не завжди.
— Тарас, прошу тебе, — не раз благала Олеся. — Хоч цього разу без твоїх витівок. Нехай ювілей пройде спокійно.
— Добре, клянуся, жодного жарту, лише свято, — пообіцяв він у день їхнього весілля.
Дім готувався до гостей. Олеся готувала на кухні, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали довгий список продуктів, і він вирушив до супермаркету. Повернувся через кілька годин. Та біля дому його чекав перший сюрприз — хтось припаркувався на його місці.
Трохи посварившись, він кинув записку «порушнику» та поставив авто у дворі. Сумки були важкі, але він спішив: без цих продуктів святкового столу не буде.
Піднявся. Дістає ключ — не повертається. Піт проступив краплями. Двері відчинилися, і…
Перед ним стояла незнайома жінка у халаті та з бігудями.
— Ну нарешті! Ми вже весь супермаркет обдзвонили! Де продукти? — сердито кинула вона.
Тарас завмер.
З’явився чоловік жінки — кремезний, добродушний чолов’яга на ім’я Іван.
— Ганнусю, мабуть, це доставщик.
— Скільки з нас? Де чек? — Ганна вже рилась у пакетах.
— Перепрошую… — голос Тараса задрижав. — Це ж моя квартира. Вулиця Соборна, 12, квартира 17?
— Так, усе правильно. Ми купили її п’ять років тому у жінки з дітьми. Здається, її звали Олеся, а дітей — Юрко й Марійка.
Тарас ледь не випустив пакети. Серце стиснулося. Він дістав паспорт, показав прописку. Все вірно — квартира 17.
— Заходьте, подивіться, — запропонувала Ганна.
Він увійшов… і опинився у чужому місці. Меблі не ті. Стіни перефарбовані. Нічого рідного. Голова закрутилася. Він опустився на стілець. З’явилися діти Ганни — такого ж віку, як його. Сміх, голоси, галас. Все це нагадувало страшний сон.
Він дістав телефон. Подзвонив Олесі.
— Олесю… що відбувається? Де ти? Чому в нашій квартирі чужі люди?
— Олю, ти йдеш? — почувся чоловічий голос на задньому плані.
— Зараз, коханий! — весело відповіла вона. Потім у трубку: — Хто це, перепрошую?
— Олесю! Це я, Тарас!
— Хто? Тарас? Ти жартуєш? П’ять років тебе не було, і раптом — добридень?
— Які п’ять років?! Я вийшов у магазин на дві години!
— Ти пішов у день ювілею й зник. Жодної звістки. Я продала квартиру, сама не впоралася. Діти виросли. У нас інше життя. Я заміжня. Ми живемо у будинку чоловіка…
— Почекай! Що ти несеш? — сльози вже душили його. — Це що, жарт? Галюцинація?
— Ні, Тарасе. Це ти жартував над нами роками. Але сьогодні ти відчув свою ж медицину…
І раптом… у квартиру увійшли діти, Олеся, сусіди, друзі. З реготом і оплесками.
— Сюрприз! — гукнули вони в один голос.
У Тараса підкосились коліна. Він оглянув кімнату — знайомі обличчя. Усе, як у виставі.
— Це був жарт, — підтвердила Олеся. — Ми готували його півроку. Хотіли, щоб ти відчув, як це — бути на місці тих, кого ти розігруєш.
— Ви… божевільні… — прошепотів він, тремтячими руками шукаючи валеріанку.
— Знайомся, це Іван і Ганна. Актори з театру. Вони відіграли свої ролі блискуче.
— А дзвінок? А замок?
— Іван — майстер на всі руки. Він змінив замок і дзвінок. Усе — за сценарієм.
— А голос у трубці?
— Мій брат Віталік. Він зав’язав рот хусткою, щоб ти не впізнав голос.
Тарас повалився на ліжко, а Олеся турботливо піднесла йому склянку води.
— Мамо, — прошепотів Юрко, — ми, здається, переборщили?
— Сподіваюся, він нарешті зрозуміє, як це — бути об’єктом жарту. Думаю, тепер розіграші припиняться.
І він справді зрозумів. Назавжди.





