Різкий поштовх автобуса ледве не збив з ніг жінку в поношеному синьому пальті — вона ледь встигла схопитися за поручень, щоб не впасти на сусідку. В останню мить, червоніючи від сорому, вона підняла очі — і завмерла.
— Валька?.. — прошепотіла вона, вдивляючись у знайомі риси.
Жінка, на яку вона ледь не впала, на секунду зустрілася з її поглядом… і одразу відвернулася. Ніби не впізнала.
Але її рука здригнулася, стиснувши ручку старенької сумки, а обличчя зблідло, ніби кров відлила. Повіки тремтіли.
Лідія Гнатівна (так звали ту, у синьому пальті) дивилася на неї, не вірячи очам.
Та це ж та сама Валька! Валентина Миронівна, з якою вони майже десять років стояли плече до плеча на ринку у Харкові, у бурхливі дев’яності.
Так, змінилася. Зникли розкішні чорні коси, тепер сріблясті пасма зібрані в тугий пучок. Обличчя зморщилося, зник вогонь у очах… Але ямочки на щоках і шрамик над бровою залишилися тими ж.
— Валь, та годі прикидатися! Це ж я, Ліда! — не втрималася Лідія, — ми ж з тобою на «Барабашовому» поряд торгували! Пам’ятаєш, як у дев’яносто восьмому…
— Вибачте, ви помилилися, — перебила Валентина несподівано холодно, навіть не глянувши.
— Як це помилилася?! Та ми ж з тобою, як сестри… — голосно скрикнула Лідія, не вірячи у почуте.
— Я вас не знаю. Залиште мене, — різко обірвала Валентина, і в її голосі зазвучали нотки тривоги.
Навколо затихло. Літня жінка з візком, що сиділа попереду, обернулася, пильно дивлячись на них.
Лідія Гнатівна змовкла. Її погляд пересунувся до чоловіка, що сидів поруч із Валентиною. Той був похмурий, з жирним блиском на волоссі, у потертій шкіряній куртці. І тоді вона помітила під шаром тонального крему — акуратно замазаний синєць на скроні Валентини.
Серце Лідії стиснулося.
— Ой, правда, вибачте, — тихо пробурмотіла вона, — переплутала. Вік, знаєте…
Через декілька зупинок Валентина і її супутник вийшли. Лідія бачила, як він, опинившись на вулиці, почав щось різко викрикувати їй, а вона лише стояла, похиливши голову, наче провинившись.
Вдома Лідія Гнатівна довго сиділа біля вікна, згадуючи.
Як вони з Валею почали торгувати, як разом тягали сумки з «Салтівки», як рятували одна одну від гопників, як Валентина з палицею кинулася на двох напасників, рятуючи її — Ліду — від пограбування. Тоді вона й отримала той шрам над бровою.
Вона відкрила старий альбом.
Фото біля ятки. Напис ззаду: «Ліда і Валя. 1998. Все буде добре!»
— Як так, Валько? — прошепотіла вона, — адже ми з тобою були, як рідні… Що з тобою зробили?..
Через тиждень вона знову побачила Валентину.
Та сиділа на задньому сидінні автобуса. Поруч — той самий чоловік. Лідія поглянула на нього уважніше — і похолоділа.
Це був Віктор Шулік. Вітьок. Один із тих відморозків з ринку. Він і його кореш колись накинулися на неї з ножем. Вимагали «гаманець діставай». А та сама Валя тоді — з палицею — і врятувала.
І ось він поруч із нею. З тією самою Валею. Тихою, згаслою…
— Не зараз… — прошепотіла Лідія собі, — вона знову відмовиться. Треба інакше.
Наступного разу вона зайшла в автобус слідом за ними і, поки Віктор розплачувався, підсунула Валентині в долоню складений удвоє папірець.
Та здригнулася. Глянула на Лідію — і ледь помітно двічі стиснула губи.
І це був їхній старий знак. Сигнал: поряд небезпека.
Лідія мовчки кивнула і пройшла далі.
У серці пульсувала одна думка: це вона. Це моя Валя. І я її врятую, як вона колись мене.
Минув майже рік. Телефон мовчав. Але Лідія знала: вона зателефонує. Рано чи пізно. І не помилилася.
— Лідко, красуне! — почула вона в трубці. — Завтра о третій. Там, де завжди.
Лідія Гнатівна прийшла в кафе на півгодини раніше. Від хвилювання не спала всю ніч. Замовила каву, руки тремтіли.
І раптом… увійшла вона. Валя.
Не та — згасла, забита. Ні. Справжня.
Джинси. Біла блузка. Коротка стрижка. Сміючіся очі. Ямочки.
— ВАЛЬКО! — схопилася Лідія.
— ЛІДКО! — відгукнулася Валентина.
Вони обнялися. Довго. Мовчки.
— Слухай, ти просто космос! — видихнула Лідія, коли вони сіли. — Ти ж рік тому…
— Рік тому мене не було. Я тоді померла. Але ти… — Валентина взяла її за руку, — ти витягла мене. Той папірець.
— Я? Та я ж просто…
— Ось саме, просто. Без великих слів, без імен. Без небезпеки. Тобто — зрозуміла. Тобто, поряд. А я… я згадала, ким була. І ким стала. Глянула в дзеркало… і зрозуміла — досить.
Виявилося, що її чолові— Борис, — зідхнула Валентина, — не просто тиран, він перетворив моє життя на пекло, але тепер я вільна, і це найкраще, що могло статися.
