Різкий поштовх автобуса ледь не збив з ніг жінку в поношеному синьому пальті — вона ледь встигла схопитися за поручень, щоб не впасти на коліна сусідці. В останній момент, почервонівши від сорому, вона підняла очі — і завмерла.
— Валько?.. — прошепотіла вона, вдивляючись у знайомі риси.
Жінка, на яку вона мало не впала, на секунду зустрілася з її поглядом… і одразу відвернулася. Зробила вигляд, ніби не впізнала.
Але її рука здригнулася, стиснувши ручку старої сумки, а обличчя зблідло, ніби кров відлила. Повіки тремтіли.
Лідія Степанівна (так звали ту, у синьому пальті) дивилася на неї, не вірячи очам.
Та ж це була та сама Валя! Валерія Петрівна, з якою вони майже десять років торгували на ринку в Харкові у лихі дев’яності.
Так, змінилася. Зникли розкішні чорні коси, сріблясті пасма тепер були забрані в суворий пучок. Обличчя постаріло, в очах не лишилося колишнього вогню… Але ямочки на щоках і шрам над бровою залишилися тими ж.
— Валю, ну не прикидайся! Це ж я, Льодька! — не втрималася Лідія. — Ми ж з тобою на Барабашові поруч стояли! Пам’ятаєш, як у дев’яносто восьмому…
— Вибачте, ви помилилися, — перебила Валерія несподівано холодно, навіть не глянувши.
— Як то помилилася?! Та ми ж з тобою, як рідні… — голосно вигукнула Лідія, не вірячи почутому.
— Я вас не знаю. Залиште мене, — різко обірвала Валерія, і в її голосі задрижало.
Навколо затихло. Літня жінка з візком, що сиділа попереду, обернулася, пильно їх оглядаючи.
Лідія Степанівна змовкла. Її очі метнулися до чоловіка, який сидів поряд із Валерією. Той був похмурий, з жирним вилиском на волоссі, у потертій шкіряній куртці. І тоді вона помітила під шаром пудри — акуратно замазаний синєць на скроні Валерії.
Серце Лідії стиснулося.
— Ой, справді, вибачте, — тихо промовила вона, — сплутала. Вік, знаєте…
Через кілька зупинок Валерія зі своїм супутником вийшли. Лідія бачила, як він, опинившись на вулиці, почав щось різко їй викрикувати, а вона лише стояла, схиливши голову, наче провинилася школярка.
Вдома Лідія Степанівна довго сиділа біля вікна, згадуючи.
Як вони з Валею почали торгувати, як разом тягали мішки з Житнього ринку, як рятували одна одну від бандитів, як Валерія з палицею кинулася на двох нальотчиків, рятуючи її — Лідку — від пограбування. Тоді вона й отримала той шрам над бровою.
Вона відкрила старий альбом.
Фото біля крамнички. Напис ззаду: «Льодька і Валюха. 1998. Усе буде добре!»
— Як же так, Валько? — прошепотіла вона. — Адже ми з тобою були, як рідні… Що вони з тобою зробили?..
Через тиждень вона знов побачила Валерію.
Та сиділа на задньому сидінні автобуса. Поряд — той самий чоловік. Лідія глянула на нього уважніше — і похолола.
Це був Віктор Шумейко. Вітьок. Один з тих самих відморозків з ринку. Він і його товариш колись накинулися на неї з ножем. Кричали: «Гаманець виймай». А та сама Валя з палицею тоді — і врятувала.
І ось він тепер поряд із нею. З тією самою Валею. Тихою, згаслою…
— Не зараз… — прошепотіла Лідія. — Вона знов заперечить. Треба інакше.
Наступного разу вона зайшла в автобус слідом за ними і, поки Віктор платив, підсунула Валерії в долоню складений у чотири рази папірець.
Та здригнулася. Глянула на Лідію — і ледве помітно двічі прикусила губу.
А це був їхній старий знак. Сигнал: поряд небезпека.
Лідія мовчки кивнула й пройшла далі.
У серці пульсувала одна думка: це вона. Це моя Валя. І я її врятую, як вона колись мене.
Минув майже рік. Телефон мовчав. Але Лідія знала: вона подзвонить. Рано чи пізно. І не помилилася.
— Льодько, красуне! — почула вона в трубці. — Завтра о третій. Там, де завжди.
Лідія Степанівна прийшла в кафе на півгодини раніше. Хвилювалася так, що не спала всю ніч. Замовила каву, руки тремтіли.
І раптом… увійшла вона. Валя.
Не та — згасла, прибита. Ні. Справжня.
Джинси. Біла сорочка. Коротка стрижка. Сміючіся очі. Ямочки.
— ВАЛЮХА! — схопилася Лідія.
— ЛЬОДЬКА! — крикнула у відповідь Валерія.
Вони обійнялися. Довго. Мовчки.
— Слухай, ти просто бомба! — видихнула Лідія, коли вони сіли. — Ти ж рік тому…
— Рік тому мене не було. Я тоді померла. Але ти… — Валерія взяла її за руку, — ти витягла мене. Той папірець.
— Я? Та я ж просто…
— Ось саме, просто. Без гучних слів, без імен. Без небезпеки. Значить — зрозуміла. Значить, поряд. А я… я згадала, ким була. І ким стала. ГляІ тепер вони обоє знали: справжня дружба ніколи не згасає, навіть коли здається, що вогонь уже втрачений назавжди.
