Розмовляй із ним, Оленко… А може, із нею? Або просто із собою
— Оленко, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, звідки ти це взяла?
— Та ти ж знаєш! Він же ще зовсім хлопчина! — мало не скрикнула Наталія Миколаївна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчина… — Олена стрималася і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Гаразд. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Максимку, Максимку… Лише про нього й мова. А я? Я — просто фоновий персонаж, статист у чиїйсь драмі. Олена доросла, Олена самостійна, Олена не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж мати питає — як я, що у мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олена подрузі Марі, крутя ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Маря. — Але два роки минуло…
— Саме тому! А вона ніби вчепилася в нього, у Максима, як у останній рятувальний круг. У неї тепер одне життя — це він. Мама наче обнулилася.
— А ти?
— А я? — Олена усміхнулась. — Я поруч, але не в рахунок. Із братом у неї якийсь особливий зв’язок. І хай би, якби це не переходило у нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як із немовлям: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони були на нього схожі — і Максим, і татові шкільні фото. Тільки я, видно, іншу ДНК маю.
Олені було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однокімнатну у старому будинку біля метро Лук’янівська. Із особистим — було… ніби нічого. Після кількох невдалих стосунків вирішила поки відкласти спроби створити сім’ю та зосередитися на собі.
Максим був іншим. З дитинства — млявий, неуважний, неохочий до напруженої праці. Школу ледве закінчив, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив із ним по-чоловічому, і хлопець хоч і через силу, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама ніби розкололась навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, ліки, молитви. Робота ледь не звалилася. І на цьому тлі Максим — єдина радість.
Хлопчик-втіха. Хоч уже давно не хлопчик.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок особливо не носив, але на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Софійка.
На Новий рік Олена приїхала до матері. Максим, не відриваючи очей від телефону, листувався. Смішно посміхався, бурмотів щось невпопад. Олена зрозуміла — кохання. І навіть зраділа.
А ось мати напружена була.
— Ти б його бачила! — нарікала Наталія Миколаївна, коли вони залишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підіймеш, а тепер працює, як кінь. У вихідні на підробітку, вечорами в офісі. Все для Софійки! Все для «майбутнього». Каблучку їй купити хоче, квіти, ресторани… І взагалі почав заощаджувати! Не можу, каже, із порожніми руками приходити…
— Мамо, і що в цьому поганого, якщо він хоче стати дорослим? — Олена дивилася на матір із здивуванням. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але не так! Вони ж скрізь їздять! То гори, то байдарки… Якийсь екстрим! А якщо щось трапиться? Я ж одна залишусь…
— Мам, не можна ж людину у вакуумі тримати, — Олена похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Олена сиділа у кафе під час обіду, виделка в борщі, коли на телефоні засвітився екран — «Мама». Вона зітхнула і натиснула «відповісти».
— Він не ночував вдома, Оленко! Ти розумієш?! Поїхав до неї, попередив, звісно, але я сподівалася, що не залишиться…
— Мам, йому двадцять п’ять років. Він дорослий. Нормально, що у нього стосунки…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Поговори з ним, благаю. Він мене не слухає. А тебе — почує.
Олена видихнула. Обіцяла, звісно. Але подумала — а чи варто? Може, з ним треба говорити не як старша сестра, а як доросла — із дорослим. Або ж взагалі не втручатися — він сам розбереться.
Потім пішли нові теми. Кінь. Верхові прогулянки. Катастрофи, вигадані матІ тоді Олена зрозуміла, що іноді найкраще, що можна зробити для близьких — просто бути поруч, не намагаючись виправляти їхній світ.
