Оце ж покара за жадібність: Історія про оманьливого водяника
Двері скрипнули майже одразу, лиш він торкнувся дзвіночка. На порозі стояла літня жінка, років вісімдесяти, з проникливим, злегка насмішливим поглядом.
— Добрий день, — ввічливо промовив хлопець.
— І вам здоров’я, молодче, — відповіла вона. — А чого ж так несподівано? Навіть не спитала «хто там», не бійся, бабусю?
— Я, сину, у житті всього набоялася, — усміхнулась старуха. — Тепер сама можу страшилки розповідати. Заходь, ти з соцзахисту чи відтіль?
— Я, бабусю, від фірми, що чудо-фільтри робить. Під’єднаєш — і вода з крану буде немов ізь джерела. Чиста, без хімії. Як колись, коли з річки прямо пити можна було.
— Оце так, водяник мене відвідав, — здивувалася бабуся. — Справа добра. Заходь.
Хлопець урочисто витер чоботи об половик.
— Можна, я не роззуюся? — спитав він, позираючи на килимок.
— Та й біс із ним. Донька помиє пізніше, молода ще, не то що я — стара відьма.
— Та що ви, ви ж жвава, гарна, щічки рожеві — прямо на вечорниці, — пробурмотів він із уданою посмішкою. — А де в вас кухня? Показав би товар…
— Лицар, — хмикнула бабуся. — У дзеркала я вже давно не дивлюся, тож вірю на слово. Ходімо, покажу.
Коли вони зайшли на кухню, хлопець, оглянувшись, раптом спитав:
— А чому ж ви не відбиваєтесь? Упир, чи що?
— Та ні, ні, — засміялася старуха. — Просто донька дзеркала високо повісила, а я низька. Не дістану, хоч стрибай.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, показував каламутну воду «до» та кришталево чисту «після». Бабуся уважно слухала, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Та спершу чай зі мною вип’єш. Самотньо не люблю. П’ять хвилин — не більше. Чай у мене добрий, із зіллям.
Швидко поставила воду на груби, запарувала ароматний чай. Кімнату наповнив запах м’яти та липи.
— Родина є? — ніби випадково спитала. — Діти?
— Ні, поки сам.
— І правильно. Рано ще тобі дітей. Ну як чай?
— Чудовий, бабусю. Де такий берете?
— А я не беру. Мені його русалки на іменини приносять.
Він засміявся, подумавши, що бабуся жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, хлопче, нащо ти по хатах ходиш? Чистої води заради? Не вірю.
Він раптом заговорив, немов не за власною волею:
— Та ні, звісно. Фільтри дешеві в магазині купую, а продаю в двадцять разів дорожче. Інше доливаю у воду, щоб смачно було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула старуха. — А я ж попередила: чай у мене чарівний. Хто його п’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зробили цей настій. За обман твій — будеш покараний.
Хлопець хотів щось відповісти, але вже не міг — тіло почало розсипатися у легку пару, яка повільно опустилася у мідний таз, підставлений бабою.
— Захотів бути водяним — тепер станеш ним. Наш річковий давно помічника просив. Десять років на річці відпрацюєш, потім побачимо.
Вона взяла таз і вилила воду у раковину.
— Так, «чому не відбиваюся, бабусю?». Бо мені вже триста років. А дзеркала донька повісила вище, щоб люди не лякалися.
Вона засміялася, немобі собі.
— Перший був лічильник міняти — тепер блискавки на бурю направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. Наступного дощу.
Старуха пройшла повз дзеркало, в якому нічого не відбилося. Лише тінь ковзнула по підлозі й розчинилася у тиші старої хати.
