Попередження зі сну: історія, яка змінила усе
Олена займалася заготовками — квасила капусту, коли раптом почула дзвінок у двері. Її чоловіка, Андрія, не було вдома — він поїхав у справах та забрав із собою ключі. У хаті, окрім неї, була лише їхня донька Софійка.
— Хто ж це може бути? — пробурмотіла Олена, витираючи руки та йдучи до дверей.
На порозі стояв хлопчик, років десяти. Незнайомий. У чистій сорочці, з ранцем за плечима, очі — глибокі, немов у дорослого.
— Добрий день, — чемно сказав він. — Мені потрібен ваш чоловік. Він дома?
Олена здивувалася.
— Вітаю. Ні, його зараз нема… А навіщо він тобі? Можу я допомогти?
— Ні. Лише він. Розмова серйозна.
Серце Олени стиснулося. Вона навіть не знала, що відповісти.
— Я зайду пізніше. Коли він зазвичай буває вдома?
— То приїжджає, то з’їжджає… А ти хто взагалі? Що трапилося?
— Поки нічого. Але може трапитися. До побачення.
Олена проводила хлопця поглядом. Що за дивовижа? Навіщо її чоловікові ця дитина? І звідки він його знає? Цілий день вона не знаходила собі місця. А ввечері, коли Андрій повернувся, вона одразу розповіла все.
— До тебе сьогодні приходив хлопчик. Років десять. Сказав, що тобі терміново треба поговорити. Більше нічого не сказав.
— Що за дурниці? Я його не знаю. Може, переплутав?
— Ні, він упевнено назвав тебе. Казав, що ти йому потрібен особисто.
Андрій знизав плечима та пішов у душ. А Олену не полишали тривожні думки. Хто цей хлопець? Може, це… його син? Невідомий, позашлюбний? У Андрія ж були інші жінки до неї… У голові промайнуло ім’я — Наталя. Колись Андрій ледь не одружився з нею. Може, вона завагітніла? І не сказала?
Наступного дня вона обережно почала розпитувати:
— Андрію, а пам’ятаєш ту, з якою ви майже одружились? Як її звали?
— Оленко, навіщо це? Забув і знати не хочу. Наталя.
— Просто цікаво. Ти про мого колишнього знаєш, а я — про твоїх майже нічого.
Олена одразу почала шукати Наталю у соцмережах. Але прізвище, мабуть, змінилося, і результатів не було. Залишилося чекати, чи з’явиться той хлопчик знову.
Через кілька днів Андрій повідомив, що їде у відрядження.
— У сусіднє місто. Ніхто не хоче, а Борисович просить саме мене.
Олена насторожилася. Андрій уже давно не їздив у відрядження. Чомусь її не полишали слова хлопця: «Може щось трапитися». Інтуїція кричала — щось не так.
І ось, напередодні від’їзду, той самий хлопчик знову постукав у двері. Олена швидко запросила його до хати.
— Слухай, скажи мені, що ти хотів йому передати. Я його дружина. Я точно все розповім. Як тебе звати?
— Іванко. Розумієте… Мені мама у сні сказала, щоб я терміново передав вашому чоловікові — йому не можна їхати. Інакше його не стане.
— Іванку, що ти таке говориш? Яка мама?..
— Моя мама померла п’ять років тому. Але вона мені сниться. І завжди предуОлена глибоко зітхнула, усвідомлюючи, що доля вкотре дала їм шанс — і цього разу вони його не втратять.
