**Зіпсовані гени**
Олена зайшла в квартиру, поставила важкі пакети на підлогу й голосно зітхнула.
— Хтось вдома? — гукнула в бік кімнати. — Два чоловіки в хаті, а важкі сумки сама таскаю! — буркнула вона. — Їсти всі хочуть, а допомогти — нікому, — знову голісно додала Олена, щоб точно почули.
Ростилася вона теж зі шумом, раз-у-раз зітхала та охкала. Нарешті в дверях з’явився син.
— Візьми сумки й віднеси на кухню. Тато вдома?
Максим підняв з підлоги пакети.
— Телевізор дивиться, — кинув через плече.
Міг би й промовчати про телевізор. Мати ж не питала, що робить батько. Але ж не лише йому діставатися матчиного гніву? Хай і батькові перепаде.
— Чого кричиш? — У дверях постать батько сім’ї.
— Нічого. Втомилася, — відірвалася Олена. — Зараз відпочину хвилин п’ять і вечерю зварю. Усе сама. Хоча б макарони зварили. — Олена всунула ноги в капці й вимкнула світло в передпокої.
— Ти ж не казала. Ми б зварили, правда ж, Максе? — батько, вловивши початок сварки, одразу запросив Максима в спільники.
З кухні лунало лише шелестіння пакетів та звук зачинюваних дверцят холодильника. Максим вирішив зберігати нейтралітет. Так безпечніше.
— Значить, не зварили, — зітхнула Олена. — Була б донечка, сама б зрозуміла, що робити. А від вас ніякого толку, — пробурчала вона, пройшовши повз чоловіка на кухню.
— Оленько, ти втомилася, розумію, але нащо на нас із Максимом зриватися? Я ж не вмію на відстані вгадувати, макарони чи картоплю варити. Сказала б — ми б і зварили, і в магазин сходили. Я теж із роботи щойно прийшов, між іншим, втомився. А… — Чоловік рубонув повітря долонею й зник у кімнаті.
— Ось я й кажу, що вам усе треба говорити. На дивані лежати легше, — воркотіла Олена, але вже без злості, під ніс.
Скандалу вона не хотіла. На нього вже не було сил. Просто не могла одразу заспокоїтися.
— Дякую, сину, іди, уроки роби, далі я сама…
Максим миттю пішов до комп’ютера. Олена відчинила холодильник, похитала головою й почала перекладати продукти з полиці на полицю. Випустивши пару, вона заспокоїлася. Чоловіка й сина вона обожнювала, просто сьогодні під хвіст шлея потрапила. Не чоловіча справа на кухні хазяйнувати.
Після вечері вона зібрала рештки макарон із сковороди в контейнер, додала туди котлету. Хотіла покласти ще одну, але передумала.
— Знов Солом’янській понесеш? Дивись, розпестиш, потім сама жалітимешся, що на шию сіла, — докоряв чоловік, мстячи за недавнє ворчання.
— Не Солом’янській, а Мар’янці. Вдома, мабуть, і їсти нічого. Мати все пропиває. Шкода дівчинку. Бачила, як вона додому п’яну матір вела. Та й лусни — не зрозуміє. Дівчинка розумна, хороша, а з батьками не пощастило, — пояснювала Олена, перевзуваючись у передпокої.
Чоловік не відповів.
Олена спустилася на третій поверх і подзвонила в пошарпані двері, що не викликали довіри — трохи натисни плечем — і відчиняться. Та й навіщо? У квартирі брати нічого, навіть таргани з голоду втекли.
— Хто? — почувся тоненький голосок із-за дверей.
— Мар’янко, це тітка Оля. Відчини, я поїсти тобі принесла.
Клацнув замок, двері трішки відчинилися, і в щілину Олена побачила пильне око дев’ятирічної Мар’янки.
— Візьми, поїж. Мати спить?
Дівчинка ширше відчинила двері, взяла контейнер і кивнула.
— Ну, добре, піду я. А ти поїж. Худа, лише душа тримає, — Олена з жалем дивилася на дівчинку. — Матері не залишай.
Дівчинка знову кивнула й зачинила двері.
«Мені б таку донечку», — зітхнула Олена, піднімаючись сходами у свою квартиру.
Вона зайшла до сина в кімнату. Той квапливо закрив кришку ноутбука, але Олена встигла помітити, що він грав.
— Гаразд, не ховай. Уроки зробив? — запитала вона, підійшовши до письмового столу.
— Давно.
— Ти завтра після школи поклич Мар’янку до нас і нагодуй її супом. Мати все пропиває, один хліб їдять, а то й його нема. Дівчинка завжди голодна, худа, як трісочка.
— Гаразд, мам, — погодився чотирнадцятирічний Максим, не ставлячи зайвих питань.
— Довго не грай, лягай спати, — сказала Олена вже від дверей.
— Добре. — Максим відкрив гру й уперся в екран ноутбука.
Наступного дня, проходячи повз двері Солом’янських, Максим натиснув кнопку дзвінка.
— Ідіть, мами немає вдома, — відповіла із-за дверей Мар’янка.
— Чуєш, мала, мати просила тебе до нас привести.
— Навіщо? — запитала дівчинка після довгої паузи.
— Підемо — дізнаєшся, — сказав Максим.
Двері повільно відчинилися. Мар’янка недовірливо дивилася на підлітка.
— Отже, йдеш? Не хочеш — як хочеш, — сказав він із удаваною байдужІ от тоді почалася їхня справжня історія — історія, яка перемогла навіть зіпсовані гени.





