**Знайти себе в понедельник**
Того понедельника Мар’яна прокинулася раніше за звичай. Не через будильник, не через якісь звуки — просто відкрила очі. Наче всередині вимкнувся якийсь невидимий мотор, що останні три роки піднімав її з ліжка за розкладом. На годиннику було 6:42. За вікном сипав мокрий сніг, сірий, липкий, немов навмисни намагався прокрастися в кімнату крізь щілини. Повітря в хаті було важким, чужим. І щось у цьому ранку відразу здалося не таким.
Вона лежала й слухала, як поскіпує старий радіатор. Звук був нерівний, із присвистом, наче хтось дряпався всередині. Мабуть, знову впав тиск. Або в будинку холодно. А може, і в ній самій стало холодно — хіба ж хтось виміряє, де саме стався зрив?
На кухні все стояло на своїх місцях: біла кружка з тріщиною, холодильник у магнітиках із міст, де вона ніколи не бувала, зачерствілий батон на дошці. Рука сама потягнулася до шухляди з кормом для кота. Але кота вже не було. Вже рік. І все одно — рука жила своїм життям. Пам’ять не відпускала.
Мар’яна працювала в копіцентрі поліграфічної фірми на околиці Харкова. Шостий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата та чиєюсь вічною втомою. Кожен день був немов копією попереднього. Обличчя — однакові, розмови — заїжджені, сенс — давно стертий. Колеги — передбачувані: Віталій із нескінченними жартами про дружину, Наталя, яка навіть у туалеті по гучному зв’язку обговорювала любовні драми, та дід Тарас, старий друкар, для якого життя зупинилося, коли помер його улюблений пес. А вона — наче вже давно не людина, а лише функція, деталь у системі, де немає місця ні почуттям, ні зривам.
Вона глянула у дзеркало. Обличчя без особливих прикмет. Не старе, не втомлене. Просто чуже. І в голові промайнуло: «Навіщо?» І одразу ж — порожнеча. Бо відповіді не було. І давно вже не було.
На роботу не поїхала. Просто не вийшла. Їхала в автобусі й дивилася, як повз її офіс пливуть будинки, наче це — декорації. А вона — глядач, який навіть аплодувати вже не має сил. Дісталася до іншої частини міста, де колись, ще в дев’ятому класі, з Олесею пили сік із пакета та цілувалися з хлопцями, яких давно забула. Тоді все було інакше. Солодко. Вільно.
Тепер на тому розі стояв кіоск кольору м’яти з від руки написаним меню. Мар’яна купила лате з корицею — вперше в житті. Раніше терпіти її не могла. Відхопила ковток — і відчула, як язик обпекло, а всередині — наче хтось обережно запалив світло.
Вона блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, ніби ділить не батон, а душу. Як підліток сміється, падаючи в сніг. Як жінка в хустці поправляє дитячий візок. І все це наче відбувалося у виставі, а вона нарешті перестала грати і просто спостерігала. І в цьому спогляданні було дивне відчуття — не болю, не щастя, а чогось теплого, людського. Наче їй знову дозволили відчувати.
О другій годині Мар’яна зайшла у перукарню. Спонтанно. Без запису.
— Що робимо? — запитала майстриня.
— Стрижку. Різку. Щоб мати перелякалася.
— Будете, як просите, — усміхнулася жінка і взяла ножиці.
ПасмВона подивилася у дзеркало на своє нове обличчя і зрозуміла — тепер щось почнеться.
