На кухні пахло смаженими сирниками, коли в двері подзвонили. Марічка, не встигнувши навіть зняти фартух, відкрила й побачила молодого кур’єра.
— Доброго дня! Ваше відправлення, — жваво промовив він.
— Яке ще відправлення? Я нічого не замовляла, — здивувалася жінка.
— Квартира п’ятнадцята? — уточнив юнак.
— Так.
— Тоді все правильно.
Марічка несміливо підписала бланк і отримала велику коробку. Щойно вона її відкрила, кров застигла в жилах. Всередині лежав похоронний вінок. Не весняний, не декоративний — справжній, з чорною стрічкою, на якій виводилося її ім’я.
Відправник не вказаний. Лише безмовне послання: *«Спи спокійно, Марічко»*.
— Треба ж так ненавидіти, щоб у власний дім вінок надіслати! — тремтіла вона пізніше.
Чоловік, Олег, лише знизав плечима:
— Звідки тобі відомо, що це мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона ніколи навіть по-імені мене не кличувала! — з болем нагадала Марічка.
І справді, майбутня свекруха знайшла в ній все не до душі: зріст «з метр із шапкою», робота в перукарні, скромні сукні. Марічка старалася — шила собі одяг, була чемною, але у відповідь отримувала лише гримасу зневаги та уколы.
— Подивись на це недолуге створіння, — шепотіла Катерина Миколаївна сину. — Навіть двох слів зв’язати не може!
А він мовчав, робив вигляд, що все гаразд. Та саме його мовчання було згодою. Мати все частіше дозволяла собі зайве — навіть попри те, що жили вони на Марічиній території.
Коли жінка запропонувала здати квартиру та зняти щось, що влаштувало б свекруху, та відкинула всі варіанти. Голосно, з докорами, з істерикою. А Олег пив каву й мовчав.
Не вийшло з вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов у шафці чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — просипів він, тримаючи «знахідку».
— А тобі самому нічого дивного? Як я могла туди залізти? Туди ж навіть зі стільця не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Усе стало на свої місця. Та Олег промовчав. Знову.
Наступний «подарунок» — відро чорниці. Свекруха вручила його зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Марічка знайшла у відрі… живого, але замерзлого у холодильнику кошеня. На щастя, при чоловікові. Той, звісно, не повірив, що це спеціально: «Саме залізло, буває».
Пізніше жінка знайшла під ліжком ляльку з осіченими в неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. І все одно вона терпіла. Бо кохала. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.
Крапку поставив випадок. Марічка повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У власній же квартирі.
Виставила. Швидко. Жорстоко. В одних шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Та Марічка більше не вірила. Тим більше що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Усе стало занадто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось не витримав би й трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Олег? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там сюрприз. У мами — роман. Останнє кохання, як виявилося, буває гіршим за перше. І не в її квартирі, а в однокімнатці у пасика. Катерина Миколаївна — бездомна з коханням.
Іронія долі?
Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Тільки не так, як ви сподівалися.
