Запах свіжозвареної кави та теплих булочок розлітався по кухні, наче заспокійливе замовляння. Десять років із Максимом. Десять років тихого гаваю та щастя. Соломія раділа ранку — сонячні зайчики на столі, сонне сопіння доньки Марійки у спальні. Спокій та благодать.
Дзвінок у двері пролунав надто різко. На порозі стояв Ярик, син Максима від першого шлюбу. Очі палали незвичним збудженням, щоки горіли.
— Тату! — видихнув він, ледве переступивши поріг. — Вона повернулася! Мама! Вчора! Знімає апартаменти у центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Людмила» зависло у повітрі важко й неначе нізвідки. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому розчинилася у «щасливому майбутньому» з італійцем, залишивши шестирічного Ярика на руках збентеженого батька та старих дідуся й бабусі. «Назавжди!» — було написано в тому єдиному прощальному листі. Тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Соломія з льодяною важкістю під серцем.
Зустріч у претензійному ресторані була виставою в одній дії. Людмила ввірвалась рожевою хмарою шифону та важкого, приторного парфуму. Вона розсипала перлини страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так нудила за синочком!»
Її пальці, обтяжені перснями, то й дрочилися до руки Максима. «Максю, пам’ятаєш, як ми…?» Від відсунувся ледь помітно, обличчя — ввічлива маска, але Соломія відчула, як він напружився. Ярик же дивився на матір, наче зачарований, ловлячи кожне її слово, кожну сльозу, що скотилася по її підфарбованих віях.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Людмила на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Максю! Допоможи! Кран… зірвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Максим мовчки встав, одягнувся. Соломія лежала, вдивляючись у темряву, слухаючи його кроки. Він повернувся за пару годин, пахнучи холодом та сирістю.
— Полагодив? — тихо запитала Соломія.
— Прокладка. Дрібниці. — Він скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… зустріла мене в одному рушникові. Каже, вода залила весь гардероб. — У його голосі не було ні збудження, ні сорому. Лише втомлена досада. — Знайомий трюк.
Потім була «темнота». Дзвінок удень, голос Людмили, тонкий і наляканий:
— Максю, у під’їзді… світ мерехтить! Наче в фільмі жахів! Я боюся вийти! Ярик на заняттях… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа у під’їзді справді мерехтіла. Він укрутив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно опершись об косяк.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Кави зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Максим ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Соломія чекає. І без кофеїну мені вистачає енергії.
Він пішов, залишивши її у дверях. Її обличчя на мить спотворила зла гримаса, швидко замінена звичною маскою безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Ярика, що тріщав від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, темніє в очах! Дихати важко!
Максим схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Він приїхав. Людмила лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, інша — недбало відкидала край шовкового халата.
— Максю… — прошепотіла вона, розплющуючи очі. — Я так злякалася… Сама…
Він не підійшов. Поглянув на порожню пляшку, що валялась на підлозі. Викликав швидку. Поки чекали, спитав у Ярика спокійно, наче про погоду:
— Що їли? Пили?
— Мама сказала, що це через стрес… — збентежено пробурмотів син.
Лікарі констатували банальне легке отруєння. Людмила намагалася вчепитися за рукав Максима, коли він виходив:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли вони зустрілися із Соломією вдома, вона прочитала не співчуття, а втому й гірке презирство до цього дешевого водевілю. «Знайома вистава, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Лише декорації інші. Вона завжди грала безпорадність, коли щось їй було потрібне. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того італійця вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалася милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Соломіє. Не хочу і не буду нею. Особливо для неї».
Зазнавши поразки з Максимом, Людмила звернула всю свою увагу на Ярика. Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особливо коли син був поруч. «Твій батько кинувЛюдмила зникла так само раптово, як і з’явилася, залишивши лише тріщину на серці Ярика, яку час і любов рідних поступово загоїли, а в будинку Максима і Соломії знову запанував спокій.
