Повернення було пізнім: Оксана вже все вирішила.
Ярко з похмурим виглядом накручував на виделку макарони. Оксана, спостерігаючи за ним, намагалася не видати тривогу, але таки не втрималася:
— Несмачно, Ярку?
Він лише насупився і мовчки продовжив їсти.
— Я ж усе зробила за рецептом…
— Нормально, — буркнув він, не дивлячись у вічі.
— То в чому річ? Що сталося?
Ярко різко відкинув виделку, голосно видихнув і почав метатися по кухні.
— Усе набридло! — випалив він. — Життя перетворилося на болото! Робота — дім — ти у халаті — каша — дитина. Це не життя, це каторга!
Оксана завмерла. Слова чоловіка били гірше за ляпаса. Він продовжував:
— Ти подивися на себе! Була гарна, а стала… — він замовк, підбираючи слово. — Господиня, та ще й якась змучена. У Вітька дружина — вогонь: і в декреті, і спортзал, і гроші підробляє, і виглядати встигає!
— У них бабуся допомагає, а ти у вихідні висипаєшся. Мені просто коли, — тихо намагалася пояснити Оксана.
— Ось завжди у тебе причини! А по факту — ти просто сіла мені на шию і деградуєш. Мені потрібен простір! Перепочинок! Я з’їжджаю. Один. Не знаю, на скільки. Може — назавжди.
— А як же Іванко?
— Я буду платити, як треба. Навідуватися теж. Ти не залишишся без допомоги.
Ярко підвівся. Оксана, ніби прокинувшись, кинулася йому напереріз:
— А мій перепочинок? Я не людина? Чому лише тобі можна піти від клопоту?!
Він підійшов до неї впритул, у голосі — роздратування:
— Ти — мати! І крапка. Сиди зі своєю дитиною.
З цими словами він вийшов, залишивши за собою важку тишу. Оксана залишилася сидіти на кухні, обливаючись слізьми. У голові гуло: як жити далі? Так, Ярко був холодним, але він хоча б був. І підтримка, і стабільність — усе розвалювалося.
Він пішов, навіть не попрощавшись із сином. Було очевидно — попрямував у свою холостяцьку кватиру.
Першу ніч Оксана не зімкнула очей, але вранці, знесилена до межі, вирішила: не буде принижуватися і благати повернутися. Сама впорається.
І впоралася. Несподівано — стало легше. Не треба було прибирати за чоловіком, задовольняти його капризи, прати купу білизни. Гроші Ярко надсилав — економила, але вистачало.
Біль був лише моральний. Особливо коли побачила у соцмережах, як Ярко веселиться з якоюсь жінкою, посміхаючись у камеру. Подруга намагалася її підтримати: «Такий тобі не потрібен». А потім приїхала мама — спеціально взяла відпустку. Мовчки допомагала, не осуджуючи, але іноді стискала кулаки при згадці про зятя.
З її приїздом Оксана ожила. Завітала до салону, оновила гардероб. Навіть усміхатися почала. Подарунки від мами нагадували: вона варта радості.
Ярко, як і обіцяв, сина не відвідував. Лише на фото було видно, як добре йому без родини. Оксана чекала, сподівалася, що він опам’ятається, але з кожним днем усвідомлювала: це був не чоловік, а боягуз, що втік від відповідальності.
Через три місяці в двері постукали. Ярко. З речами. Випроставшись, ніби переможець.
— Привіт, кохана! Повернувся. Що у нас на вечерю?
Але Оксана перегородила прохід:
— Ти тут більше не живеш.
— Як це? Я — чоловік!
— Вже ні. Я подала на розлучення. Чекай повістку. Дитину не відвідував, як обіцяв. З речами допоможу — вони спаковані.
Ярко розлютився:
— Я маю право бачити сина!
— Звісно. Через суд встановимо графік. Я розповім, як ти три місяці не згадував про нього. І покажу твої фото з вечірок.
Він таки побачив Іванка. Той дивився на нього з недовірою. Ні радості, ні захвату.
Ярко сподівався, що дружина просто хоче його проучити. Але Оксана була непохитна. Підтримка матері, любов до сина, усвідомлення власної гідності — усе це зробило її сильнішою.
Тепер у неї з Іванком — нове життя. А Ярко лишився з каструлями, які треба мити самому, і сорочками, які ніхто не прасує. Отак йому й треба.
