Коли Дмитро повернувся з заробітків, в своїй хаті його зустрів незнайомець.
Він приїхав із Німеччини до рідного Тернополя пізньою порою. Як завжди, першим ділом завітав до матері. Ганна Іванівна обійняла сина так, наче не бачила роки:
— Ой, сину, Боже ж мій, як же я сумувала! Ну що, заробив чимало?
— Та як завжди, — зітхнув чоловік. — Дорогою зрозумів: нащо я орендую чужу хату, якщо майже цілий рік її не бачу? Краще платити за свою, хоч і в борг, але рідну.
— Мудро кажеш, — кивнула мати. — Тобі вже двадцять сім, пора й про родину думати. А там — і діти. Без свого кута нікуди.
Не минуло й двох місяців, як Дмитро купив однокімнатну квартиру у новобудові, облаштував її за смаком. Ключі на всяк випадок залишив матері, а сам знову відбув на заробітки.
Але ледь він перетнув кордон, Ганна Іванівна віддала ключі доньці — Олені. Та була старшою за Дмитра, ніде не працювала, завжди у боргах, мріяла про багатого нареченого.
— Поживе трохи, заощадить, на ноги стане, — думала мати. — Що тут поганого?
Даремно сподівалася. За чотири місяці Олена не то що не виправилась, а ще й більше занурилась у борги. Коли прийшов час виїжджати, вона просто змінила замки, щоб ніхто — навіть Дмитро — не міг її виселити.
Коли хлопець повернувся і спробував відчинити двері — ключ не підійшов. Очі йому потьмарило.
— Що за мара? — пробурмотів він і миттю подався до матері.
Та зізналася, що впустила Олену, але не знала, що та змінила замки. Дмитро закипів:
— Одне діло — пустила пожити без мого відома. Але щоб замки міняти? І вона не збирається виїжджати?
— Я пропонувала до себе, — виправдовувалася мати. — Але вона не захотіла…
Наступного дня Дмитро викликав дільничного. Двері вскрили. Заяву на сестру він писати не став, але розмова була гіркою.
— Міг би й у матері пожити, — холодно відповіла Олена. — Тобі все одно незабаром знову їхати. А мені треба влаштувати особисте життя.
— Не для цього я квартиру купував, — різко сказав Дмитро. — Заводь кавалерів у орендованій хаті. Іди працювати та закрий свої борги.
— Та розберуся й без тебе! Ось одружись спершу, тоді й радь!
Зібрала речі й виїхала. Ставлення між братом і сестрою обірвалося. Дмитро не жалкував — давно зрозумів, що Олені від родини потрібні лише гроші.
Минуло кілька місяців. У Ганни Іванівни була городня ділянка. Дмитро, у відпустці, вирішив допомогти матері зі збором. І — хто б міг подумати — на городі зустрів Олену.
— О, вітаю, братику, — їдко посміхнулась вона. — Що, сумління заїло, вирішив буряки полоти?
— Краще скажи, нащо приїхала? Знову грошей треба?
— Мама мені квартиру купила, — не кліплячи оком, оголосила Олена. — За мої старання.
— Яку ще квартиру?!
— Дві кімнати у новобудові. З меблями. У кредит. Мама оформила на себе.
Дмитро поблід. Згадав, як мотивував за кордоном, як збивав копійку на перший внесок… А їй — усе на блюдечку?
Він нічого не сказав. Допоміг із городом та пішов. Та серце стислося.
Через тиждень Олена сама написала братові. Балконні двері зламалися — просила полагодити. Дмитро погодився: цікаво було подивитись на її «палац». Квартира виявилася звичайною, гіршою за його власну.
— Фурнітура вилетіла, — оцінив він. — Треба деталь замовити.
— Сам і замови. І в мами гроші візьми, — байдуже кинула Олена.
— Ти глузуєш?! Мати тобі хату купила, обставила, а ти навіть дрібниці не спроможешся?
— Просто ти заздриш. Мама мене більше любить. Все, іди геть!
Дмитро вийшов, не сказавши більше ні слова. Того ж дня він заблокував її номер. Не хотів більше ні дзвінків, ні зустрічей.
— Хай живе, як знає, — вирішив він. — Я своє місце знаю. І більше нікому ключів не залишу.
