Соломія посадила свого плюшевого зайця на диван і суворо погрожувала йому пальцем:
— Сиди тут, бо приїде пра-ба-бу-ся і займе твоє місце!
Оксана, почувши бурмотіння восьмирічної донечки, усміхнулась, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінний годинник із фігуркою лелеки весело цокав, відлічуючи хвилини до приїзду Оксаниної бабусі, Ганни Миколаївни, якій нещодавно виповнилося вісімдесят три роки.
Вперше за дев’ять років Ганна Миколаївна наважилася на таку подорож — через півкраїни, щоб обняти онуку і вперше побачити правнучку.
Колись Оксана жила з нею у маленькому містечку на Поділлі, разом із батьками та бабусею. Але у 2004 році вона поїхала, вийшла замуж, оселилася на новому місці. Мама Оксани приїжджала майже щороку, а бабуся, вже тоді не молода, все чекала, що онука із сім’єю навідають її.
Але життя молодої пари поглинули іпотека і робота. Відпустка було небагато, і поїздку до рідних країв відкладали щоразу.
Цього року чекали Оксанину маму, але замість неї вирішила приїхати Ганна Миколаївна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з болючими ногами, через тисячі кілометров.
— Мамо, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Наталка і бабуся Люба? — заявила Соломія з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Їде до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі про неї розповідала!
Соломія наморщила ніс:
— Вона ж ста-ра!
Оксана телефонувала з Ганною Миколаївною, і коли Соломія підросла, давала їй трубку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні і знімки не могли замінити живого спілкування. Соломія, ніколи не бачивши прабабусю, бачила в ній лише «старушку».
Оксана хотіла прикрикнути, але стрималася. Провина палила її: за дев’ять років вони так і не вибралися на Поділля. Вона присіла біля донечки і почала розповідати:
— Так, вона літня. Але вона наша рідна, як бабуся Наталка і бабуся Люба. Не можна так говорити про старших. Ганна Миколаївна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Соломія зрозуміла, але на душі в Оксани залишився осад. Сором за те, що донечка не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу навідати її.
Того ж дня Оксана отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Ганна Миколаївна. Дивно, адже вона сама мала приїхати за кілька днів. Вдома, розкривши коробку, Оксана знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Соломія, що крутилася поруч, першою помітила старовинний віяло, трохи пожовтіле, але витончене, ніби з минулого століття. Поруч лежали тонкі мереживні рукавички і, в окремому пакеті, пишне бальне плаття.
— Оце так! Що це? — Соломія розплющила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — здивувалася Оксана.
— Це її? — Соломія дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Плаття, хоча й старе, було розкішним, із тонкою вишивкою. Весь вечір Оксана з Соломією розглядали речі, здогадуючись, що задумала бабуся. Соломія закохалася у віяло, приміряла рукавички, хоч вони були великі, і мріяла про таке саме плаття для своїх танців.
— Виростеш — пошиємо тобі таке, — пообіцяла Оксана, приховуючи усмішку.
Через три дні Олег, Оксанин чоловік, поїхав у аеропорт зустрічати Ганну Миколаївну. Оксана, згадавши Соломіїні слова про «стару», хвилювалася, боячись, щоб донечка не бовтнула чогось зайвого.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело гукнув Олег із порога.
Оксана відразу відчула в його голосі захват.
— Кльова бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
За спиною чоловіка стояла Ганна Миколаївна: у суворому пальті, з маленьким капелюшком, у черевиках на низькому підборі, із сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілою, губи нафарбовані бездоганно. Оксана з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути ідеальними, навіть без дзеркала». І в бабусі це виходило, як у майстрині.
— Бабусю! — Оксана кинулася до неї, стримуючи сльози.
Після довгого польоту Ганна Миколаївна виглядала втомленою, але її очі сяяли таким теплом, що могли розтопити навіть найхолодніший день.
— Дитинко моя, — бабуся розкрила обійми.
— Ну, я на роботу, а ви тут без мене, — усміхнувся Олег, виходячи.
У передпокоУ вітальні Соломія спостерігала за бабусею, все ще не вирішивши, як поводитися, але коли Ганна Миколаївна розповіла їй історію про те, як у молодості виграла конкурс танців у вишиванці, дівчинка нарешті усміхнулася і несміливо взяла її за руку.
