Олег повернувся додому пізно. Не кажучи ні слова, зняв черевики в передпокої, повісив пальто й мовчки пройшов у ванну. За кілька хвилин він сидів уже на кухні, де на нього чекала тарілка з куркою тушкованою та зеленим горошком — фірмова страва його дружини Оксани. Поряд стояв салат із морепродуктів. Він узяв виделку, кілька секунд покопався в салаті, а потім різко обернувся.
— Скажи чесно… Де ти взяла цей салат? — запитав він тихо, але наполегливо.
Оксана завмерла, не донесши чайник до чашки. У її очах застигло щось тривожне.
У їхньому шлюбі було вже за тридцять років. Якби Оксані запропонували оцінити його за шкалою від одного до ста, вона б твердо сказала: “П’ятдесят”. Бо було все: кохання й роздратування, щастя й втома, світлі моменти й важкі будні. Звичайне життя. І Олег — хоч і впертий, хоч і з тяжким характером — був доброю людиною. Вірною, надійною, працьовитою.
Все змінилося минулої весни, коли Оксана злягла. Лікар сказав, що це звичайне перевтома, яке накопичувалося роками. Олег везе її додому на таксі — їхню машину вони давно не лагодили, усі гроші йшли на погашення кредита за доньку — Марійку.
Марійка щойно вийшла заміж, і весілля хотіла “як у кіно”. І нехай сукня виглядала дивно, а торт був “як жувальна гумка”, за словами Олега, — батьки терпіли. Їм було важливо, щоб донька була щаслива.
Після весілля молоді переїхали у квартиру, яка дісталася нареченому від діда, а Олег із дружиною продовжували гасити кредит, перебиваючись старою машиною, зношеною технікою та вічною втомою.
Оксана працювала вчителькою англійської та брала додаткові уроки. Олег — слюсарем на заводі. Він відмовлявся від їдальні, бургерів, піци — тільки домашня їжа! Гаряча, свіжа, різноманітна.
Оксана не сперечалася, хоча після роботи лезла вже на стіни. Одного разу вона не витримала:
— Ну як я встигну тобі на вечерю перше, друге, салат і компот? Я ж не робот.
Але Олег у відповідь розповідав байки про свою прабабцю, яка і в полі працювала, і родину з восьми осіб годувала, і в художній самодіяльності брала участь.
Оксана просто втомлювалася. Одного разу, заглянувши у нову кав’ярню біля дому за свіжим хлібом, вона побачила вітрину з салатами. І раптом сказала:
— Мені “Морські дари”, велику порцію…
Додому на вечерю були голубці, пиріг… і той самий салат.
— Нічого собі, новеньке! Смачно, як удома, — похвалив Олег.
Оксана нічого не відповіла. І з того часу це стало її таємницею: якщо не встигала — купувала у кав’ярні. Домашнє, смачне, трохи дорожче — але зато вона могла перепочити.
Так би все і йшло, якби не випадок. На роботі Олег поділив обід із молодим хлопцем, практикантом. Той їв тефтелі та салат, дуже схожий на той, що їв Олег.
— Звідки тефтелі?
— Із кав’ярні, за рогом. Там смачніше, ніж удома! — усміхнувся хлопець.
Олег насторожився. Забагато збігів. І тоді в ньому прокинулося підозріння…
Того вечора він мовчки їв, а потім запитав те саме. Оксана опустила очі.
— Я… я просто втомилася. Мені здавалося, тобі байдуже, аби було смачно…
Олег підвівся. Підійшов. Обійняв.
— Мені не байдуже. Але ти теж людина, Окс. Ти маєш право втомлюватися.
Вона схлипнула. Він усміхнувся.
— Мир?
— Мир.
І того вечора замість звичної вечері вони замовили піцу, ввімчили старий фільм і вперше за довгий час відчули себе не просто чоловіком і дружиною… а парою, де обом — важливо. І саме цього вистачило, щоб змінити все.
