**Право на втому**
Олег повернувся додому пізно. Мовчки зняв черевики в передпокої, повісив пальто й безслівно пройшов у ванну. Через хвилину він сидів на кухні, де на нього чекала тарілка з куркою та зеленим горошком — фірмова страва його дружини Марії. Поряд стояв салат із морепродуктів. Він узяв виделку, кілька секунд покопався в салаті, а потім різко обернувся.
— Скажи чесно… Де ти взяла цей салат? — спитав він тихо, але наполегливо.
Марія завмерла, не донесши чайник до чашки. У її очах застигло щось тривожне.
У їхньому шлюбі вже минуло понад тридцять років. Якби Марію попросили оцінити його за шкалою від одного до ста, вона б без вагань сказала: п’ятдесят. Бо було все: і любов, і дратівливість, і щастя, і втома, і світлі моменти, і важливі будні. Звичайне життя. І Олег — хоч і впертий, хоч із складним характером — був доброю людиною. Вірним, надійним, працьовитим.
Все змінилося минулої весни, коли Марія злягла. Лікар сказав, що це звичайне перевтома, яка накопичувалася роками. Олег везе її додому на таксі — їхню машину вони давно не лагодили, усі гроші йшли на погашення кредиту доньки — Оксани.
Оксана нещодавно вийшла заміж, і весілля хотіла «як у кіно». І хоч сукня вийшла дивною, а торт — «як жуйка», за словами Олега, — батьки терпіли. Їм було важливо, щоб донька була щаслива.
Після весілля молодята переїхали у квартиру, яку залишив молодому дід, а Олег із дружиною продовжували виплачувати кредит, обходячись старим авто, зношеною технікою та вічною втомою.
Марія працювала вчителькою англійської та брала додаткові уроки. Олег — слюсарем на заводі. Він відмовлявся від їдальні, бургерів, піци — тільки домашня їжа! Гаряча, свіжа, різноманітна.
Марія не сперечалася, хоча після роботи ледве трималася на ногах. Одного разу вона не витримала:
— Ну як я встигну приготувати тобі перше, друге, салат і компот? Я не робот.
Але Олег у відповідь розповідав історії про свою прабабусю, яка й у полі працювала, і сім’ю з в’яти дітей годувала, і в художній самодіяльності брала участь.
Марія просто втомлювалася. Одного разу, заглянувши до нової кулінарії біля дому за свіжим хлібом, вона побачила вітрину з салатами. І раптом сказала:
— Мені «Морські дари», велику порцію…
Додому на вечерю були голубці, пиріг… і той самий салат.
— Нічого собі, новеньке! Смачно, ніби домашнє, — похвалив Олег.
Марія нічого не відповіла. І з того часу це стало її таємницею: якщо не встигала — купувала у кулінарії. Смачне, домашнє, трохи дорожче — але зате вона могла перепочити.
Так би все і тривало, якби не випадок. На роботі Олег ділив обід з молодим хлопцем, практикантом. Той їв тефтелі та салат, надто схожий на той, що їв Олег.
— Звідки тефтелі?
— Із кулінарії, за рогом. Там смачніше, ніж удома! — посміхнувся хлопець.
Олег насторожився. Занадто багато збігів. Тоді в ньому й прокинулося підозріння…
Того вечора він мовчки їв, а потім поставив той самий запитання. Марія опустила очі.
— Я… я просто втомилася. Мені здавалося, тобі байдуже, аби було смачно…
Олег підвівся. Підійшов. Обійняв.
— Мені не байдуже. Але ти теж людина, Марійко. Ти маєш право втомлюватися.
Вона схлипнула. Він усміхнувся.
— Мир?
— Мир.
І того вечора замість звичного вечері вони замовили піцу, ввімкнули старий фільм і вперше за довгий час відчули себе не просто чоловіком і дружиною… а двома людьми, яким важливо одне одного. І саме цього вистачило, щоб змінити все.
