Доля…
Соломія
Кінець травня, а спека вже друга тиждня не відпускала. Соломія сіла у автобус і миттєво пошкодувала про це. Година пік — люде набиті, як пшениця в мішку. Її стиснули з усіх боків, а сукня прилипла до тіла, мов до воску. Хтось грубо штовхнув у спину.
— Проходьте далі, усім їхати треба. А таким, як ви, взагалі пішки ходити — стільки місця зайняли! — буркнув за спиною жіночий голос.
— Та сама не худорлява. Геть, посувайтесь! — хрипко прокричав чоловік, і на Соломію знову навалилися так, що дух сперло.
— Ой, задушив, бісів сину! — заплакала жінка позаду.
Двері з гуркотом зачинилися, і автобус рушив. Позаду Соломії почалася сварка — та жінка й хрипкий чоловік лаялися.
— Мати, та чого ти така злюча?
— А ти замовкни! І так дихати нічим, а від тебе ще й перегаром смердить!
Соломія не могла навіть повернути голову — упиралася носом у чиєсь плече. До поручнів теж не дістатися — руки притиснуті.
Автобус ривками їхав, гальмував, знову набираш швидкість. Людей кидало з боку в бік, мов огірки в бочці. Від падав лише завдяки тісноті. Коли автобус рухався, вітер заходив у відкриті вікна, але на червоному світлі знову починався гармидер.
Соломія мовчала, прикусивши губу, мріяла лише вийти, вдихнути свіжого повітря, змити цей піт. Автобус різко посунувся, і народ хитнувся.
— Гей, водію, обережніше! Це ж не дрова везеш! — крикнув хрипкий. — Сам-то в кабіні з кондиціонером, а ми тут, як у печі…
Автобус знову гальмував.
— Проїжджай повз, більше ніхто не влізе! Задавимо один одного! — гарчав чоловік. — Хто виходить?
— Я! Відчиніть двері! — вигукнула Соломія, більше не витримуючи.
Двері розчинилися, і першими вийшли та жінка й чоловік. Наостанок жінка штовхнула Соломію кулаком у плече.
— Корова! Ради однієї зупинки влізла.
Соломія не встигла відповісти. Автобус зачинився й поїхав. Вона пішла пішки, ковтаючи сльози. У вухах дзвенів той злий голос: «Корова!»
Так її дразнили ще в школі. Мабуть, мала б звикнути, але не могла. Хіба вона винувата, що така велика? Лікарі жодних відхилень не знаходили.
— Мамо, навіщо ти мене народила? Кому я така потрібна?! — ридала вона, приходячи зі школи. — Знайшла б собі худенького чоловіка, і я б такою не була. Тепер мучайся.
— Ти не жирна, ти кремезна. До серця не накажеш. Батько твій статний був, жінки за ним ходили. Ти в нього пішла. Подивимось, за кого сама вийдеш, — сердилася мати.
— Я взагалі не вийду. Хто мене таку полюбить? — схлипувала Соломія.
— Полюбить, не сумуй. Худі теж не всім до вподоби. А після пологів багато жінок повнішають, — заспокоювала доньку мати.
Соломія сиділа на дієтах, голодувала, але надто довго не витримувала. Організм вимагав їжі. Намагалася бігати вранці, але худорляві дівчата тільки переглядалися.
— Думаю, чого асфальт такий ковзкий? А це жир розтікається… — гучно сказав хлопець, пробігаючи повз.
Соломія кинула тренування, забула про дієти, перестала дивитися у дзеркало.
Потім важко захворіла мати. Навіть тоді, через стрес, вона не схудла. Не схудла й після похорону, хоча майже не їла.
Їй уже тридцять три, а кохання, родини — нічого на горизонті. «Більше ніяких автобусів», — вирішила вона.
Але наступного дня автобус був майже порожній. Яка удача! Вона зайшла, дістала з сумки картку, але автобус різко рушив. Соломія не встигла вхопитися, і її відкинуло назад. «Зараз впаду…»
***
Ярослав
Ярослав повернув ключ у запалюванні, але машина не завелася. П’ять хвилин марних спроб — і довелося викликати евакуатор. До роботи він дістався на таксі, сильно спізнившись. Додому не квапився — ніхто не чекав. Та ось на зупинці під’їхав напівпорожній автобус. Він і не пам’ятав, коли востаннє їхав громадським транспортом. «Чому б і ні?» — подумав він і зайшов.
Потім він часто згадував той день і думав, що все сталося не дарма. По волі долі зламалася машина, по волі долі він сів у цей автобус.
Він одружився з дівчиною модельної зовнішності через божевільне кохання. Пишався, коли чоловіки заздрили йому. Олена була прекрасна, як статуя — але така ж холодна. Вона не любила нікого, крім себе.
Її хвилювали лише нові дієти. Вона їла лише салати, а Ярослав мріяв про м’ясо.
— Не нуди, — казала вона. — Чоловік теж має доглядати за собою. Якщо погладшаєш, я розлюблю тебе.
Ярослав іноді йшов вечеряти до матері. Вона хмурилася:
— Отудив собі жінку, яка годувати не вміє. А дітей вона чим годуватиме? Трав…І от тоді він зрозумів, що справжнє щастя — це не те, що впаковане у досконалу форму, а те, що зігріває зсередини, мов домашній хліб, який випікала його мати.
