Колись у селі, схованому серед густих сосен на окраїні Львівщини, з’явилася вовчиця. Був морозний вечір, сніг хрустів під ногами, а тишу порушував лише тріск гілля. Лісник Іван, чоловік років шістдесяти, вийшов з хати на звук, схожий на поскулювання. Біля самісінького порогу, під тином, сиділа знесилена, худа аж до кісток вовчиця. Вона не гарчала, не скалила зуби — лише дивилася очима, повними тихої розпачі.
Іван постояв хвилину, ніби вагаючись, чи варто втручатися у справи природи. Та все ж увійшов у хату й повернувся зі шматками замороженого м’яса — залишками дичини, прихованими на чорний день. Обережно поклав їх біля тину. Вовчиця, не наближаючись, легко схилила голову, ніби кивнула, і, забравши м’ясо, зникла в темряві.
З того часу вона приходила часто. Завжди одна, завжди беззвучно. Просто сідала на тому самому місці й чекала. Іван продовжував годувати її, хоча сусіди вже почали нарікати.
— Ти з глузду з’їхав, Іване? До тебе хижак приходить! А раптом нападе? — лаялася сусідка Ганна.
Але він лише мовчки кивав. Він знав: звір, коли голодний, стає справжньою небезпекою. А коли ситий — піде в ліс і не зачепить людину.
Минуло кілька тижнів. Зима розгулялася на всі корені: заметілі, сніг по пояс, голод у лісі. Та вовчиця все приходила. Інколи не кожного дня, інколи трішки пізніше. А потім зникла. Іван чекав. Один день. Другий. Неделю. Минув місяць — і нічого. Селяни раділи: «От і добре, нарешті пішла!» А в Івана на душі було неспокійно. Він прив’язався до неї, хай там як це не звучало.
Рівно за два місяці, у один із останніх морозних вечорів, він знову почув той самий звук — глухе гарчання, майже знайоме. Серце забилося. Він вибіг на піч — і завмер.
Перед ним стояла вовчиця. Але тепер не сама — трохи далі дві молоді вовчиці. Вони були напружені, але не злі. Усі троє дивилися прямо на Івана. Не рухалися. Не гарчали. Лише дивилися — спокійно, майже по-людськи.
Він не знав, що сказати. Просто стояв у своєму старому кожусі й відчував, як мороз піниться на щоках. А потім раптом зрозумів: весь цей час він годував не просто вовчицю. Він рятував її родину. М’ясо, що він залишав, не пропадало — вона відносила його у лігво, годувала дітей. А тепер привела їх — не для полювання, не зі страху, а… щоб попрощатися. Чи подякувати. Хто знає, як влаштований звіриний світ?
Вони постояли хвилину, потім вовчиця легко схилила голову, як колись під час першої зустрічі, і вся трійка розчинилася в снігу, між ялинами.
З того часу ніхто в селі більше не бачив ні вовчиці, ні її молодих супутників. А Іван більше нікому не розповідав цю історію. Лише іноді ввечері, стоячи біля вікна й вдивляючись у ліс, він тихо говорив собі:
— Прощавай. І дякую тобі також, сестрице лісова.
І в цих словах було все: і біль, і вдячність, і усвідомлення того, що навіть у дикій природі є місце добру й взаємності.
