**Осінь прощення**
— Наталію Володимирівно, навіщо вам це?! Хай Василенко її оперує! — голос медсестри Оксани тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у клініці.
— Оксанко, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І негайно знайди Віталія — він мені потрібен на операції, — кинула Наталія, не звертаючи уваги.
На ношах у приймальні лежала жінка — років тридцяти, увесь в чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на пішохідному. Водій п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішнє кровотечу.
— До операційної! Негайно! — командувала Наталія, і медбрати миттєво підхопили носилки.
— Наталко! Наталко! — почувся ззаду крик. Вона впізнала голос одразу. Андрій. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вхопив її за плечі. — Там Катю збили?
— Андрію, ми робимо все можливе. А тепер — перепрошую, мені треба працювати.
— Ти?! Ти її оперуватимеш? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше страху, ніж злості. Наталія жестом покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона зайшла до операційної, розмови миттєво затихли. Вона відчула погляди. Відчула осуду. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я її оперуватиму. Бо я хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — скажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки падали нижче критичної позначки. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Катя залишилася живою.
«Декілька днів у реанімації — і буде як нова», — написала вона Андрію, який сидів під дверима.
— Наталко… Пробач. Я дурень. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він цілував її руки, плакав, став на коліна.
— Андрію… Досить. Усе в минулому. Іди додому. До неї все одно поки не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла у лікарняній кімнаті на старий диван з булочкою й уперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як у кімнату зайшла Оксана.
— Ви — героїня! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона ж зруйнувала вам життя…
— Оксанко, я лікар. Пацієнт із кровотечею. А те, що ви кажете… Ми з Андрієм самі все зруйнували. Не впевнена, що взагалі по-справжньому його кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Оксана й міцно обняла Наталію.
Через кілька днів Катю виписували. Андрій прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталко. Я не забув…
— Не варто було. — Та букет вона все ж узяла.
— Наталію… Пробачте мене. Дякую, що врятували мене… — Катя ледве могла дивитися в очі жінці, яку зрадила.
— Усе в минулому, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — порожньо й тихо. Наталія почала блукати старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувала, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавочці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Напевно.
— Вибачте… — Наталія не зрозуміла, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— Влучіть, — усміхнувся він. — А ви, гадаю, лікарка?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, вражена.
— Більш того — хірург. І вас звуть… Наталія?
— Стоп, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейдж на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Олег.
— Ну тоді з вас не тільки кава, а й круасан! — сміялася у відповідь вона.
Уперше за багато років Наталія сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній самій.
