**Історія самотніх сердець**
Напередодні Нового року мешканки будинку для літніх людей у невеличкому містечку біля підніжжя Карпат із надією чекали на своїх дітей. Ті, хто не міг ходити, уважно слухали розповіді «ходунів», що визирали у вікна, сподіваючись побачити знайомі обриси. Але сніг заметав стежку до воріт, і жодна душа не звернула з розчищеної центральної дороги до притулку. Двір тонув у заметах, ніби нікому не було діла до самотніх старих.
У Ганни Миколаївни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоч і з легким почуттям провини перед подругами. Її Василь був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук вже закінчував університет. Ідеальна родина, про яку інші могли лише мріяти. У подруг же діти були хто в розшуку, хто у пияцтві, а хто й зовсім зник безвісти. Ганна ніби соромилася свого щастя, але в душі ховала надію, що Василь не забуде про неї.
Ввечері бабусі збиралися у спільній кімнаті й, щоб не втратити пам’ять, переказували одна одній історії свого життя. Повторювали старі байки, чіпляючись за спогади, як за рятувальне коло.
Ганна в перші дні у притулку розповіла подрузі Марії, що народилася в глухому закутку Полісся. Кілька років тому син умовив її покинути рідну хату. Обіцяв піклування, затишну кімнату у своїй квартирі. Чоловік Ганни, небіжчик, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, але поступився. Василь, знаючи, що батько — ветеран Другої світової, побачив у цьому вигоду. Прописав його у місті, і незабаром родина отримала просторину трикімнатну квартиру. Невістка, Оксана, не стримувала сліз радості — до цього вони тіснилися у старій комуналці.
Та через рік чоловік Ганни помер. Вона залишилася сама, і горе так підкосило її, що стався інсульт. Дивом вилікувалася, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для родини. Оксана все частіше злилася, гримала дверима, а часом і кричала на Василя. Ганна все чула й, не в силах терпіти сварки, сама попросила сина: «Відвези мене до будинку, не хочу, щоб ви через мене сварилися». Василь мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилася в будинку для літніх.
У Марії була своя біда. Її син, Ігор, був добрим чоловіком, але життя його пішло під укіс. Він сидів у в’язниці, але перед Новим роком мав вийти на волю. Марія чекала на нього, як чекають на диво. Вона розповідала, що винна у всьому — його дружина, Наталя. Та працювала у продуктовому магазині й носила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «для настрою», але згодом це стало їхнім життям. Наталю вигнали з роботи, і вони з Ігорем почали красти. Спочатку обібрали будинок Марії, потім дісталися до сусідів. Коли у бабусі віднялися ноги, вона не витримала й попросилася до притулку, щоб не бачити, як син котиться до прірви.
Ігор потрапив за ґрати, але у листах клявся матері, що виправиться, почне нове життя. Про дружину він не згадував — Марія навіть не знала, чи жива та. Щоранку вона молилася, щоб син дотримав слова й прийшов до неї.
День схилявся до вечора, а біля воріт так ніхто й не з’явився. Бабусі шепотіли: «Може, щось трапилось? Невже вони просто забули?» Надія танула, як сніг під рідкісними промінцями зимового сонця.
Коли оголосили відбій, у кімнату Ганни й Марії зайшла чергова медична сестра:
— Маріє Іванівно, у вашого Ігоря татуювання у вигляді якоря є?
— Є! — скрикнула Марія, зірвавшись із ліжка, незважаючи на біль у ногах.
— Живий він, не бійтеся. У сторожці спить, біля котельні. Одягнений у лахміття, борода до грудей. Хотів до вас, але соромився у такому вигляді показатися.
— Оленко, рідненька, візьми гроші, нагодуй його, приодягни, — заплакала Марія, простягаючи медсестрі зім’яті купюри.
— Не треба грошей, — посміхнулася та. — Він ситий, обігрітий, вимитий. Міцно спить. Завтра вранці чекайте у гості.
Марія, витираючи сльози, дякувала медсестрі, а та лише махнула рукою й вийшла. Ганна лежала, дивлячись у стелю. Василь не приїхав. Обіцянка, дана сином, виявилася пустим звуком. Серце стискалося від туги, але вона мовчала, не бажаючи засмучувати подругу, чия радість у той момент здавалася єдиною яскравою плямою у їхній холодній кімнаті.
