**Історія самотніх сердець**
Перед самим Новим роком мешканки будинку для літніх у невеличкому містечку біля підніжжя Карпат з надією чекали своїх дітей. Ті, хто вже не міг ходити, слухали розповіді тих, що підходили до вікон, визираючи знайомі обриси. Але сніг завалив стежку до воріт, і жодна душа не звернула з розчищеної центральної дороги до притулку. Двір потонув у заметах, наче нікому не було діла до самотніх старень.
У Ганни Іванівни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоч і з легким докором перед подругами. Її Андрій був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук вже закінчував університет. Ідеальна родина, про яку інші могли лиш мріяти. У подруг же діти були хто в розшуку, хто у запоях, а хто й зник безвісти. Ганна ніби соромилась свого щастя, але в душі тримала надію, що Андрій про неї не забуде.
Ввечері стареньки збирались у спільній кімнаті й, щоб пам’ять не вгасала, переповідали одна одній історії свого життя. Повторювали старі байки, чіпляючись за спогади, мов за рятувальне коло.
Ганна в перші дні в притулку розповіла подрузі Марії, що народилася в глухому гуцульському селі. Кілька років тому син умовив її покинути рідну хату. Обіцяв турботу, затишну хатинку в своїй оселі. Чоловік Ганни, небіжчик, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, але поступився. Андрій, знаючи, що батько — ветеран війни, побачив у цьому вигоду. Прописав його в місті, і незабаром родина отримала просторе трикімнатне житло. Невістка, Оксана, не стримувала сліз радості — до того вони тиснулись у тісній комуналці.
Та через рік чоловік Ганни помер. Вона лишилася сама, і горе так пригнітило її, що стався інсульт. Дивом вилікувалась, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для родини. Оксана все частіше дратувалась, гримала дверима, а часом і кричала на Андрія. Ганна все чула й, не витримуючи сварок, сама попросила сина: «Відвези мене в притулок, не хочу, щоб ви через мене сварились». Андрій мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилась у будинку для літніх.
У Марії було своє горе. Її син, Дмитро, був доброю людиною, але життя його пішло шкереберть. Він сидів у в’язниці, але перед Новим роком мав вийти на волю. Марія чекала його, як чекають дива. Вона розповідала, що виною у всьому — його дружина, Наталка. Та працювала в крамниці й приносила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «для настрою», але згодом це стало їхнім життям. Наталку вигнали з роботи, і вони з Дмитром почали красти. Спочатку обікрали хату Марії, потім добрались до сусідів. Коли в старушки віднялись ноги, вона не витримала і попросилась в притулок, щоб не бачити, як син котиться в прірву.
Дмитро потрапив за ґрати, але у листах клявся матері, що виправиться, почне нове життя. Про дружину він не згадував — Марія навіть не знала, чи жива та. Кожного ранку вона молилась, щоб син дотримав слова й прийшов до неї.
День вже клонився до вечора, а біля воріт так ніхто й не з’явився. Старушки шепотілись: «Може, щось трапилось? Невже вони просто забули?» Надія танула, як сніг під рідкісними променями зимового сонця.
Коли оголосили відбій, у кімнату Ганни й Марії зайшла чергова медсестра:
— Маріє Іванівно, у вашого Дмитра є татуювання у вигляді козацького хреста на руці?
— Є! — скрикнула Марія, зриваючись з ліжка, незважаючи на біль у ногах.
— Живий він, не бійтесь. У вартівці спить, біля котельні. Одяг на ньому обірваний, борода до грудей. Хотів до вас, та постидився у такому вигляді показатись.
— Оленко, голубко, візьми гроші, нагодуй його, приодягни, — заплакала Марія, простягаючи медсестрі зім’яті купюри.
— Не треба грошей, — посміхнулась та. — Він ситий, зігрітий, вимитий. Спить міцно. Завтра зранку чекайте його в гості.
Марія, витираючи сльози, дякувала медсестрі, а та лише махнула рукою й вийшла. Ганна лежала, вдивляючись у стелю. Андрій не приїхав. Обіцянка, дана сином, виявилась пустим звуком. Серце стискалось від туги, але вона мовчала, не бажаючи забивати радість подрузі, чия радість у цю мить здавалась єдиним світлим промінням у їхній холодній кімнаті.
