Щоденник
Оксана Петрівна двічі намагалася піти від чоловіка. І двічі поверталася. Заради сина.
Перший раз вона втекла до батьків, коли Борис почав пити після народження Дмитрика. Не витримала його п’яні вибухи — посеред ночі, притиснувши дитину до грудей, вийшла з хати. Борис наздогнав її у дворі:
— Куди це ти?
— Геть від тебе!
Мати, сільська медсестра, лише зітхнула:
— Оксанко, а чого ти очікувала, вийшовши за водія? У них такі «святкування» — інакше не буде.
Сказати було нічого. Вона сама обрала свою долю. Познайомились вони, як би дивно не звучало, у бібліотеці. Оксана проходила там практику, а Борис зайшов поміняти книжку.
— Вам щось легке? — спитала вона, дивлячись на його втомлені руки.
— Щось про кохання, — усміхнувся він, зазираючи їй прямо в душу.
Вона дала йому «Трьох товаришів». За кілька днів він знову прийшов — не за книжкою.
— Не дочитав… Може, у кіно сходимо?
І вона погодилася.
Була весна, в голові — рожеві мрії, в сердці — молодість. Вона закохалася. А за тих часів, якщо хочеш бути разом — іди до ЗАГСу. Так і сталося.
Весілля — скромне, майже без гостей. За місяць він уперше вдарив її — за те, що занадто довго розмовляла із сусідом. Потім, звісно, приніс ромашки й промовив:
— Ти ж знаєш, я ревнивий.
— Це вибачення?
— Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у склянку. Синцік під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли народився малий і Борис почав пити — пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що кине. І справді — тримався майже два роки. Але кожен стрес глушив горілкою, інакше не вмів.
Одного разу, після особливо жорстокої сварки, коли Борис розбив вазу — не в неї, а поряд, — вона сіла на кухні й почала писати сестрі:
«Насте, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Зазирнула у дитячу. Дмитро спав, притиснувши іграшковий автобус — татовий подарунок. Він обожнював батька. І це було взаємно.
Оксана розірвала листа. Подумала: якщо піду — він загине. А син бачитиме, як батько деградує. Краще нехай ненавидить мене, аніж соромиться його.
Мабуть, Борис відчув це. Став пити менше. Народився другий син — Андрійко. Кілька років сім’я жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому в напівбреду, і вона сказала:
— Я більше тебе не люблю. Не зможу. Ніколи.
— Ти при своєму?
— Цілком. Але ми будемо жити разом. Заради дітей.
Щовечора вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку важку книгу — про всяк випадок — і шепотіла собі: «Ще один день. Він не для мене. Він для них».
Зміни йшли повільно. Але минули роки, діти виросли. Борис затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розвалювалася, магазини пустіли. Вони переїхали до Львова, молодший тільки пішов до школи.
Автобазу, де він працював, закрили. У розпачі Борис приніс додому пляшку й поставив на стіл.
— Ні, — сказала Оксана твердо. — Або це, або діти.
— Відчепись.
— Я більше не відчеплюся, — схопила пляшку й вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить — втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му дали землю під забудову. Грошей не було, позичили у батьків.
— Збудуємо будинок самі, — несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але кожні вихідні вони їздили на ділянку: він місив бетон, вона тягала цеглу. Якось спіткнулася й сильно порізала коліно. Він підбіг:
— Дурна ти, нащо лізла?!
Але в голосі — страх. Справжній, живий.
Будинок вони збудували. Не одразу. Але збудували. Коли накрили дах, він приніс шампанське. Сиділи на балках, пили з пластикових кухлів.
— Гарно, так?
— Не віриться, — сказала вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
— Мамо, нащо ти з ним живеш? — спитав якось дорослий Дмитро. — Ви ж чужі люди.
— Я обіцяла — у хворобі й у здоров’ї. І тому що вам був потрібен батько. Навіть такий. Коли в тебе будуть діти — зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Борис возиться із онуками, і Оксана думає: якби я пішла тоді — він не вижив би. І цих дітей не було б на світі. Значить, усе було не даремно.
Вони живуть у будинку, який збудували самі. У кожного своя кімната, свої фільми. Вона слухає класику, він дивиться «Суд присяжних». Новини дивляться разом. Тут — союз.
Діти дзвонять щодня. Онуки сміються з фотографій у рамках. Нещодавно в гостях була п’ятирічна Софійка. Залізла до бабусі на коліна й спитала:
— А що таке кохання?
У дворі дід рівно й методично рубав дрова. Як усе, що робив оста— Це коли навіть після бурі ти знаходиш у собі сили обрати світанок.
